Читати книгу - "Бляшаний барабан"

що Оскара треба возити на берег, — морське повітря, мовляв, піде йому на користь. В обідню перерву — а крамницю зачиняли з першої до третьої години — Марія мала везти мене на Брьозенський пляж, і якщо вона затримається там навіть до четвертої, казав Мацерат, то теж не біда, він, мовляв, іноді також любить постояти за прилавком, показати себе покупцям.

Оскарові купили синього купальника з нашитим якорем. А Марія свого вже мала — такого зеленого, з червоною облямівкою, його подарувала їй сестра Густа на конфірмацію. У пляжній сумці ще з матусиних часів знайшли пухнастого пляжного халата, який лишився також після матусі, а до нього — вже не потрібні відерце, совочок і всілякі формочки. Марія несла сумку. Барабана я ніс сам.

Оскар боявся проїздити трамваєм повз заспенське кладовище. Ще б пак, адже вигляд тієї загалом тихої, однак прикметної місцини міг украй зіпсувати йому й так не надто веселий пляжний настрій. Отож він мимоволі запитував себе: а як поведеться дух Яна Бронського, коли повз могилу в деренчливому вагоні проїде його по-літньому вдягнений згубник?

«Дев'ятка» стала. Кондуктор вигукнув:

— Зупинка «Заспе»!»

Я напружено вдивлявся повз Марію в бік Брьозена, звідки, поволі збільшуючись, підповзав зустрічний трамвай. Тільки б не відвести очей! Та й на що тут дивитися? Хирляві прибережні сосни, химерні іржаві огорожки, безладно перехняблені надгробки, написи на яких тепер читали хіба що миколайчики та дикий овес. Краще вже поглянути з відчиненого вікна вгору: он вони, пузаті «Юнкерси-52», гудуть; так можуть гудіти в безхмарному липневому небі лише тримоторні літаки та страшенно жирні мухи.

Теленькнув дзвоник, ми рушили, і зустрічний трамвай затулив нам вікна. Та щойно проїхав причіпний ваґон, мою голову немовби щось крутнуло. Я побачив усе занедбане кладовище, частину північного муру, оту його неприродно білу пляму, що, хоч лежала й у тіні, справляла вкрай гнітюче враження...

А потім те місце зникло з очей, ми під'їхали до Брьозена, і я знов перевів погляд на Марію. Вона заповнила собою легеньку, квітчасту літню сукню. Навколо її кругленької, тьмяно-лиснючої шиї, на добре підбитих зсередини жирком ключицях лежали рядочком одна побіля одної темно-червоні вишні дерев'яного намиста, всі однакові завбільшки й на вигляд такі перестиглі, що, здавалося, ось-ось почнуть лускатись. І все ж таки: це мені ввижалося чи я той запах відчував насправді? Оскар трохи нахилився, — атож, свій ванільний запах Марія таки взяла з собою на море, — глибоко вдихнув той п'янкий аромат і на мить здолав тлінь Яна Бронського. Плоть захисників Польської пошти ще не відстала від кісток, а оборона Польської пошти вже стала історією. А в носі Оскара — того Оскара, що вцілів, панували зовсім інші запахи, ніж, скажімо, ті, що ними віяло від його колись такого елегантного, а тепер присмирнілого гаданого батька.

У Брьозені Марія купила півкілограма вишень, взяла мене за руку — вона знала, що Оскар дозволяє робити це лише їй, — і повела обох нас через прибережний сосняк до купальні. Попри мої вже майже шістнадцять років — сторож у купальні нічого в цьому не тямив — мене пропустили до жіночого відділення. Поряд зі щитом товариства порятунку на водах на чорній дошці з інструкціями про те, як оживляти потопельників, та з недоладними, старомодними картинками стояло: «Температура води — 18°, повітря — 26°, вітер — східний, без опадів». На картинках усі потопельники були в смугастих купальниках, усі рятувальники — з вусами, а на поверхні підступної і небезпечної води плавали солом'яні капелюшки.

Босонога дівчина, що була в купальні за наглядачку, ступала попереду. Мов покаянна грішниця, вона підперезалася мотузком, на якому теліпався величезний ключ, що підходив до всіх кабінок. Дерев'яний настил. Уздовж настилу — поруччя. Під кожними дверима до кабінок — суха кокосова постілка. Нам дали кабінку номер п'ятдесят три. Дощані стіни в ній, сухі й теплі, мали той природний блакитно-білий колір, який я назвав би бляклим. Біля віконця — дзеркало, яке не вірило вже й саме собі.

Першим роздягатися мав Оскар. Я так і зробив, ставши обличчям до стіни, а допомогти мені дозволив украй неохоче. Потім Марія рішуче, з властивою їй практичністю повернула мене до себе, подала нового купальника і змусила, не звертаючи ні на що уваги, нацупити оту вовняну вдяганку, яка щільно обіпнула моє тіло. Застебнувши на мені бретельки, Марія одразу посадовила мене на дерев’яну лавку під задньою стіною в кабінці, тицьнула мені в руки барабана й палички і заходилася швидко, впевненими рухами роздягатись.

Спочатку я трохи побарабанив, полічив дірки від сучків у дошках на підлозі, а тоді кинув і лічити, й барабанити. Я ніяк не міг збагнути, чого це Марія, кумедно підібгавши губи, насвистує собі під ніс; роззуваючись, вона просвистіла двічі високо й двічі низько; стягуючи шкарпетки, свистіла, як розвізник пива; скинувши квітчасту сукню, почепила поверх неї, насвистуючи, нижню спідницю; дала спасти з себе ліфчику й, так і не дібравши мелодії, надсадно свистіла далі, стягуючи до колін трусики — власне, то були й не трусики, а спортивні труси; потім спустила їх аж до кісточок, вийшла із підкочених холош і лівою ногою відкинула їх у куток.

Марія аж налякала Оскара своїм трикутничком, зарослим кучериками. Ще відколи була жива його бідолашна матуся, він знав, що внизу жінки не зовсім голі, але ж для нього Марія була не жінка в тому розумінні, в якому його матуся бувала жінкою для якогось там Мацерата чи Яна Бронського.

І тоді я враз упізнав її. Гнів, сором, обурення, розчарування, а також почасти кумедна, почасти болісна поведінка мого поливальничка, що почав бубнявіти під купальником, змусили мене забути й про барабана, й про обидві палички — і все через оту нову паличку, що раптом почала виростати в мене.

Оскар підхопивсь і кинувся до Марії. Вона впіймала його в свої кучерики. Він пірнув у них обличчям. Кучерики проросли в нього між губами. Марія засміялася й хотіла була його відтрутити. Але я чимдалі несамовитіше вбирав її в себе, я натрапив на слід ванільних духмянощів. А Марія все сміялася й сміялася. Вона навіть не відштовхувала мене від своєї ванілі; схоже, це їй навіть подобалося, недарма ж її сміху не було кінця-краю. Аж коли ноги в мене почали ковзати й через це їй стало боляче — адже кучериків я не відпускав, а може, то вони не відпускали мене, — аж коли від тої ванілі на очах у мене виступили