Читати книгу - "Цензор снів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
4
На совєтські свята ми з Краухом виходили обвішані орденами й медалями, нас, ветеранів «великої вітчизняної» шанували, дарували квіти й часто запрошували на зустрічі з школярами, де ми розповідали про нашу самовіддану боротьбу із фашизмом та українськими буржуазними націоналістами. Цих історій небавом назбиралося чимало, бо ми не любили повторюватися, і тоді засіли за мемуари. Скворцов на ту пору вже покинув цей світ, і ми могли дати волю своїй фантазії, щоправда, пильно звіряючи все за мемуарами інших ветеранів. Так що відтоді ми ходили на зустрічі з готовою книжкою.
Наприкінці вісімдесятих ставлення до ветеранів «вітчизняної» різко помінялося, але ми ще трималися. Зате з’явилися ветерани УПА, а серед них і наш Левко. Він пошив собі уніформу і гордо марширував у перших рядах. І теж ходив на здибанки зі школярами, розповідаючи про свої подвиги. Ми не заважали йому, він не заважав нам. Ба більше, коли ветеранів «вітчизняної» й УПА закликали до примирення, ми радо приєдналися до цієї шляхетної акції і розповідали перед телекамерами, що врешті-решт ми всі боролися за одне. Шкода, що до цієї знаменної хвилини не дожив Скворцов.
Краух став для мене найближчою людиною, особливо відтоді, як померла Мелася. Я сидів біля неї в обкомівській лікарні й гладив її схудлу руку, а вона дивилася на мене притьмареним поглядом і намагалася щось вишептати, щось важливе для неї, а може, й для мене, та я нічого не міг розібрати, тоді нахилився до її вуст, і врешті почув: «Я знала... знала...» Що? Що знала? А вона усміхнулася переможно і з полегкістю видихнула свою душу, залишивши мене в роздумах і здогадах. Про що йшлося? Про те, що ми брат і сестра? Чи про те, що я видав Ружанського? Цього я вже ніколи не дізнаюся, а тим, що цю таємницю тримала в собі й раніше нічим не зрадила, вона схожа ще більше на мене, аніж я усвідомлював це досі. Краух стояв неподалік і все, мабуть, чув, але не подав і знаку. Усю організацію похорону він узяв на себе, пані Помазан з чоловіком підготували поминки, і так ото наша вуличка попрощалася зі своєю окрасою.
Вже за Незалежності, коли ми з Краухом сиділи у сквері навпроти Оперного і грали на лавочці в шахи, біля нас зупинився літній чоловік. Худий і високий з пишною сивою шевелюрою. Він стояв і мовчки нібито стежив за грою. Я кілька разів зизом зиркнув на нього, і щоразу відчував незрозумілий тремт, когось він мені нагадував, але кого? На відміну від інших роззяв, він ані словом не коментував наших ходів, не виявляв емоцій, і це дещо напружувало, нервувало, вибивало мене з колії, я не міг зосередитися на грі, бо в цей час у моїй голові ряхтіли обличчя мого минулого, безліч облич, а я плутався в них, губився і відчував прикру безпорадність. Врешті я програв Крауху партію, хоча мав доволі виграшні позиції. Коли ж ми завершили і встали з лавочки, поступаючись місцем наступним грачам, незнайомець підійшов ближче і тихо промовив:
— Кого я бачу! Андреас Поппель і гер Краух! Яка зустріч!
Мені здалося, що земля під ногами заколихалася, я зловився за Крауха і протер очі. І тут ми обоє упізнали його — то був сам Стефан Шуберт. Перший порив був — обняти, як давнього знайомого, але погляд його був холодним, руки сховані в кишенях плаща, і це нас стримало. Однак від запрошення до «Жоржа» він не відмовився. Ми зайняли столик, замовили коньяку й почали розпитувати,.якою була його доля. По війні вони з Ірмою оселилися у Відні, Стефан працював у родинному деревообробному бізнесі Ґредлів, має двох дітей. Ірма викладала в університеті. Зараз обоє на пенсії, часто мандрують. Проїхалися по місцях своєї молодості — провідали Ґданськ, Сопот, Оттаву, Лемнос... Ми розповіли йому, яким чином Краух не втік на Батьківщину, і він довго сміявся. Потім запитав у Крауха:
— Скажіть, а ви ж знали, що мене збиралися в Берліні ліквідувати?
Краух забожився на чім світ, що й гадки не мав. І був дуже здивований, коли довідався про смерть другого летуна та Мурнау.
— А що з тим лемноським золотом? — поцікавився Краух.
— Його конфіскували англійці.
— Он як. За вашою інформацією?
— Звичайно.
— Гм... а я про нього не раз думав. Ми ж збирали його для тихого мирного життя в Аргентині.
— Ви, гер Краух, ніколи б ним не скористалися. Вам дуже пофортунило, що зосталися тут. Вас інтенсивно розшукували спочатку свої, щоб знищити, як Мурнау. А потім уже совета, щоб доставити на Нюрнберзький трибунал.
— Не може бути! — він раптом сполошився. — Я не заслужив! Я лише виконував команди.
— Майже всі, кого було страчено, казали те саме. В матеріалах трибуналу ваше ім’я згадується не раз, але без жодної конкретики. Вам не інкримінували участі в Голокості. Тут ваші заслуги не були зафіксовані. Взагалі жодних доказів і свідків не було, що ви причетні до переселення євреїв у Гетто. Мабуть, скромний кримінальдиректор гестапо відбувся б лише тюрмою.
Краух нахмурився. Виходить, що я врятував його від неволі, а може, й від смерті за ґратами, натомість подарувавши цікаве, сповнене безлічі задоволень життя! За це гріх було не випити. Ми випили, і Краух запитав у Стефана:
— Ви ж не збираєтеся мене видати?
— Навіть якби зібрався, вас уже не засудять. Ваші колеги, збираючись вас ліквідувати, добряче все підчистили. Ви мали взагалі щезнути, мовби вас і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цензор снів», після закриття браузера.