read-books.club » Сучасна проза » Цензор снів 📚 - Українською

Читати книгу - "Цензор снів"

329
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Цензор снів" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 105 106 107 ... 110
Перейти на сторінку:
про них знав, читав їхні доноси, адже вони стукали одні на одних, навіть не намагаючись викрутитися від цього юдиного обов’язку, адже їм не загрожував ані розстріл, ані заслання, як то було до війни. Тільки й усього, що довелося б писати в шухляду. Але ні, вони якраз цього панічно боялися — випасти, як вони казали, «з контексту». Вони нагадували мені плазунів, я їх прозирав наскрізь, бачив увесь виворіт їхніх душ, всю їхню гниль. Хтось може сказати, що я не кращий, але я ж бо таки викручувався, я боровся за своє виживання, я писав висмоктані з пальця доноси, які потім летіли в кошик, я доводив мій обов’язок перед КГБ і гестапо до маразму. Єдиний гріх, який я мав і не забував про нього — Ружанський. Але я тоді свято вірив, що його відправлять до Палестини, смерті йому не бажав, а лише хотів, аби він зник зі Львова.

4

На совєтські свята ми з Краухом виходили обвішані орденами й медалями, нас, ветеранів «великої вітчизняної» шанували, дарували квіти й часто запрошували на зустрічі з школярами, де ми розповідали про нашу самовіддану боротьбу із фашизмом та українськими буржуазними націоналістами. Цих історій небавом назбиралося чимало, бо ми не любили повторюватися, і тоді засіли за мемуари. Скворцов на ту пору вже покинув цей світ, і ми могли дати волю своїй фантазії, щоправда, пильно звіряючи все за мемуарами інших ветеранів. Так що відтоді ми ходили на зустрічі з готовою книжкою.

Наприкінці вісімдесятих ставлення до ветеранів «вітчизняної» різко помінялося, але ми ще трималися. Зате з’явилися ветерани УПА, а серед них і наш Левко. Він пошив собі уніформу і гордо марширував у перших рядах. І теж ходив на здибанки зі школярами, розповідаючи про свої подвиги. Ми не заважали йому, він не заважав нам. Ба більше, коли ветеранів «вітчизняної» й УПА закликали до примирення, ми радо приєдналися до цієї шляхетної акції і розповідали перед телекамерами, що врешті-решт ми всі боролися за одне. Шкода, що до цієї знаменної хвилини не дожив Скворцов.

Краух став для мене найближчою людиною, особливо відтоді, як померла Мелася. Я сидів біля неї в обкомівській лікарні й гладив її схудлу руку, а вона дивилася на мене притьмареним поглядом і намагалася щось вишептати, щось важливе для неї, а може, й для мене, та я нічого не міг розібрати, тоді нахилився до її вуст, і врешті почув: «Я знала... знала...» Що? Що знала? А вона усміхнулася переможно і з полегкістю видихнула свою душу, залишивши мене в роздумах і здогадах. Про що йшлося? Про те, що ми брат і сестра? Чи про те, що я видав Ружанського? Цього я вже ніколи не дізнаюся, а тим, що цю таємницю тримала в собі й раніше нічим не зрадила, вона схожа ще більше на мене, аніж я усвідомлював це досі. Краух стояв неподалік і все, мабуть, чув, але не подав і знаку. Усю організацію похорону він узяв на себе, пані Помазан з чоловіком підготували поминки, і так ото наша вуличка попрощалася зі своєю окрасою.

Вже за Незалежності, коли ми з Краухом сиділи у сквері навпроти Оперного і грали на лавочці в шахи, біля нас зупинився літній чоловік. Худий і високий з пишною сивою шевелюрою. Він стояв і мовчки нібито стежив за грою. Я кілька разів зизом зиркнув на нього, і щоразу відчував незрозумілий тремт, когось він мені нагадував, але кого? На відміну від інших роззяв, він ані словом не коментував наших ходів, не виявляв емоцій, і це дещо напружувало, нервувало, вибивало мене з колії, я не міг зосередитися на грі, бо в цей час у моїй голові ряхтіли обличчя мого минулого, безліч облич, а я плутався в них, губився і відчував прикру безпорадність. Врешті я програв Крауху партію, хоча мав доволі виграшні позиції. Коли ж ми завершили і встали з лавочки, поступаючись місцем наступним грачам, незнайомець підійшов ближче і тихо промовив:

— Кого я бачу! Андреас Поппель і гер Краух! Яка зустріч!

Мені здалося, що земля під ногами заколихалася, я зловився за Крауха і протер очі. І тут ми обоє упізнали його — то був сам Стефан Шуберт. Перший порив був — обняти, як давнього знайомого, але погляд його був холодним, руки сховані в кишенях плаща, і це нас стримало. Однак від запрошення до «Жоржа» він не відмовився. Ми зайняли столик, замовили коньяку й почали розпитувати,.якою була його доля. По війні вони з Ірмою оселилися у Відні, Стефан працював у родинному деревообробному бізнесі Ґредлів, має двох дітей. Ірма викладала в університеті. Зараз обоє на пенсії, часто мандрують. Проїхалися по місцях своєї молодості — провідали Ґданськ, Сопот, Оттаву, Лемнос... Ми розповіли йому, яким чином Краух не втік на Батьківщину, і він довго сміявся. Потім запитав у Крауха:

— Скажіть, а ви ж знали, що мене збиралися в Берліні ліквідувати?

Краух забожився на чім світ, що й гадки не мав. І був дуже здивований, коли довідався про смерть другого летуна та Мурнау.

— А що з тим лемноським золотом? — поцікавився Краух.

— Його конфіскували англійці.

— Он як. За вашою інформацією?

— Звичайно.

— Гм... а я про нього не раз думав. Ми ж збирали його для тихого мирного життя в Аргентині.

— Ви, гер Краух, ніколи б ним не скористалися. Вам дуже пофортунило, що зосталися тут. Вас інтенсивно розшукували спочатку свої, щоб знищити, як Мурнау. А потім уже совета, щоб доставити на Нюрнберзький трибунал.

— Не може бути! — він раптом сполошився. — Я не заслужив! Я лише виконував команди.

— Майже всі, кого було страчено, казали те саме. В матеріалах трибуналу ваше ім’я згадується не раз, але без жодної конкретики. Вам не інкримінували участі в Голокості. Тут ваші заслуги не були зафіксовані. Взагалі жодних доказів і свідків не було, що ви причетні до переселення євреїв у Гетто. Мабуть, скромний кримінальдиректор гестапо відбувся б лише тюрмою.

Краух нахмурився. Виходить, що я врятував його від неволі, а може, й від смерті за ґратами, натомість подарувавши цікаве, сповнене безлічі задоволень життя! За це гріх було не випити. Ми випили, і Краух запитав у Стефана:

— Ви ж не збираєтеся мене видати?

— Навіть якби зібрався, вас уже не засудять. Ваші колеги, збираючись вас ліквідувати, добряче все підчистили. Ви мали взагалі щезнути, мовби вас і

1 ... 105 106 107 ... 110
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цензор снів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Цензор снів"