Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

Можливо через те, що він був обтяжений відсутністю новин про свою родину, здоров’я Лемкіна ще більше погіршилося. Через три дні після заперечення Розенбергом своєї участі у геноциді, Лемкін ліг до ліжка і пролежав протягом шести днів, вживаючи седативні ліки. 19 липня американський військовий лікар виявив, що він страждав від гострої гіпертонії, нудоти і блювання. Після огляду його поклали до лікарні. Кілька днів він пролежав у 385-му госпіталі армії США{589}; ще один лікар порекомендував йому без зволікань повертатися до Америки. Лемкін проігнорував цю пораду.

141

11 липня, коли д-р Зайдль викладав остаточні аргументи на захист Франка, Лемкін був у Нюрнберзі. З огляду на фактичне визнання Франком у квітні колективної провини і враховуючи докази із записів у щоденниках, перед адвокатом стояло непросте завдання. Не на користь також було й те, що трибунал був роздратований д-ром Зайдлем{590}, який паралельно захищав Рудольфа Гесса (Зайдль розсердив суддів тим, що не надав англійського перекладу захисної промови, яку він зачитав для Гесса, і тим, що безупинно повторював, що причиною жахливих дій, у яких звинувачено його клієнтів, є Версальський договір).

Д-р Зайдль прагнув звести до мінімуму попередні свідчення Франка і численні недоречні уривки з щоденників. «За одним винятком, — сказав Зайдль суддям, — записи у щоденниках були лише секретарською стенограмою, а не словами, які дійсно надиктував Франк».{591} Ніхто не знає, чи вони є точними, тому що Франк особисто не перевіряв того, що занотовували стенографісти. Це лише слова, а не докази дій чи фактів. Однак Зайдль був змушений визнати, що промови Франка тяжіли до певної «точки зору» на єврейське питання і не «приховували його антисемітських поглядів», що було дещо стриманим твердженням. Обвинувачення не встановило «причинно-наслідкового зв’язку» між словами Франка і заходами, вчиненими таємною поліцією, стверджував Зайдль, і ця поліція не підпорядковувалася його клієнту.

«Навіть більше, — продовжував Зайдль, — записи доводять, що Франк виступав проти найгірших крайнощів. Жахливі злочини було скоєно на території Генерал-губернаторства, не в останню чергу у концентраційних таборах. Франк цього не заперечував, але він не був відповідальним. Навпаки, він вів п’ятирічну боротьбу проти усіх насильницьких заходів{592}», скаржачись фюреру, але марно. Зайдль додав на підтримку свого виступу численні документи.

Поки озвучували ці оптимістичні аргументи, Франк сидів тихо і не виявляв жодної реакції. Іноді було помітно, як він хитається, і хтось зауважив, що його голова трохи більше нахилена, ніж це було досі під час процесу.

«Франк не міг перевірити чутки про Аушвіц, — продовжував д-р Зайдль, — тому що цей табір був за межами підконтрольної йому території». Щодо Треблінки, яка була на території Франка, адвокат застосував іншу лінію аргументації. Чи може саме будівництво концентраційного табору і його управління на території Франка бути рівнозначним злочину проти людяності? «Ні», — відрізав д-р Зайдль. Як окупаційна влада, Німеччина була уповноважена здійснювати «необхідні кроки» для підтримки громадського порядку і безпеки.{593} Будівництво табору «Треблінка» було одним з таких кроків, але це не те, за що мав би відповідати Франк. Д-р Зайдль не мав що сказати щодо свідчень Самуеля Райзмана.

Такий підхід викликав втручання з боку прокурора Роберта Кемпнера, помітно роздратованого. На його погляд, аргументи Зайдля є «цілком недоречними»{594}, сказав він суддям, і наведені без жодних доказів на свою користь. Лорд-суддя Лоуренс прийняв заперечення, однак, д-р Зайдль просто продовжував далі у тому ж ключі.

Судді сиділи незворушно. Три місяці тому, у квітні, Франк промовив слова, що, як видно, відбивали певну міру колективної відповідальності, якщо не особистої чи індивідуальної відповідальності. Тепер його адвокат застосовував іншу тактику. Решта підсудних тиснула на нього, переконуючи у потребі бути солідарним з усією групою.

142

Адвокати захисту завершили викладення своїх аргументів наприкінці липня. Усе, що ще залишалося зробити кожному з двадцяти одного підсудного — це виголосити останню коротку особисту заяву. Але перед цим має висловитися обвинувачення.

Чотири групи обвинувачів виступили в такому ж порядку, як і з вступними промовами. Спершу виступали американці, які зосередилися на першому пункті і звинуваченні у змові.{595} Далі британці — на злочинах проти миру з другого пункту з оглядом правових аспектів справи загалом, який підготував Лаутерпахт.{596} Тоді французи{597} і росіяни — на воєнних злочинах і злочинах проти людяності.

Роберт Джексон виступав від обвинувачення першим у п’ятницю вранці, 26 лютого.{598} Лемкін ще був у Нюрнбергу, нетерпляче очікуючи, що скажуть про геноцид; Лаутерпахт залишався у Кембриджі. Джексон знову навів трибуналу факти про війну, її проведення, про поневолення окупованого населення. «Наймасовішими і найжахливішими» діями були переслідування і знищення євреїв, «остаточне вирішення», що призвело до вбивства шести мільйонів. Підсудні в один голос заявили, що не знали про ці жахливі факти. «Це звучить смішно», — заявив Джексон суддям. Герінг сказав, що він «нічого не знав» про крайнощі і не підозрював про програму знищення навіть попри те, що підписав «купу розпоряджень». Гесс був просто «невинним посередником» і передавав накази Гітлера, не читаючи їх. Фон Нейрат? Міністр закордонних справ, «який мало знав про закордонні справи і нічого не знав про зовнішню політику». Розенберг? Партійний філософ, який і «гадки не мав про насильство», породжене його філософією.

А Франк? Генерал-губернатор у Польщі, який «мав владу, але не керував». Він був «фанатиком» у верхніх ешелонах влади, юристом, який сформував повноваження нацистів, приніс беззаконня до Польщі і скоротив її населення до «жалюгідних залишків». «Згадайте слова Франка, — сказав Джексон суддям, — навіть через тисячу років цю провину Німеччини не буде змито».{599}

Виступ Джексона тривав півдня. Його промова була потужною, гострою і відточеною, але мала один великий центральний недолік, принаймні з точки зору Лемкіна: Джексон нічого не сказав про геноцид.

Лемкін усвідомлював небезпеку: якщо головний обвинувач не підтримав геноцид, було мало надії на те, що його підтримуватимуть американські судді трибуналу Біддл і Паркер. Через це позиція британців ставала ще більш важливою, проте Лемкін не міг знати, що у проекті промови, яку Лаутерпахт написав для Шовкросса, зовсім не згадується про геноцид.

143

Після обіду на трибуну вийшов Шовкросс, його виступ тривав до кінця дня і продовжився наступного дня. Він звернувся до фактів,