Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

з пологим пагорбом посередині — як велить звичай, рівно у десять футів заввишки. Ця будівля була присвячена Всемогутньому й утримувалася Далінаром та його подвижниками. Проводити тут зібрання могла будь-яка з конгрегацій, хоча більшість із них мали свої молитовні в одному з військових таборів.

— То що ж такого вам могло від мене знадобитися, Найсвітліший? — запитав подвижник, щойно вони дісталися до більш віддаленої частини просторого приміщення. Кадаш виявляв належну поштивість, хоча свого часу був наставником і вчителем малого Адоліна.

— Мій батько божеволіє? — запитав княжич. — Чи його й справді можуть відвідувати послані Всемогутнім видіння, у що він, я гадаю, вірить?

— А ваше запитання досить відверте!

— Ви знайомі з ним чи не найдовше, Кадаше, і мені відомо, що ви йому відданий. Я також знаю вас як людину, котра має довгі вуха та багато що підмічає, а тому впевнений: ви чули пересуди, — Адолін стенув плечима. — Схоже, саме час говорити відверто, наскільки це взагалі можливо.

— Тож я так розумію, що чутки не позбавлені ґрунту.

— На жаль, ваша правда. Це трапляється кожної великобурі. Він марить і метається, а потім стверджує, що мав видіння.

— Які саме видіння?

— Я точно не впевнений, — скривився Адолін. — Щось пов’язане з Променистими. А також, можливо… з тим, що має статися.

Кадаш, здавалось, стривожився.

— Ви ступаєте на небезпечну територію, Найсвітліший. Те, про що ви запитуєте, може ввести мене в спокусу порушити обітниці. Я подвижник, котрий належить вашому батькові та зберігає йому вірність.

— Але ж він не ваш духовний очільник.

— Ні. Але він посланий Всемогутнім захисник цієї громади, поставлений пильнувати за мною та не допускати, щоб я забував своє місце, — Кадаш міцно стулив губи. — Ми балансуємо на тонкій грані, Найсвітліший. Чи багато ви знаєте про Ієрократію, про Війну втрати?

— Церква намагалася захопити всеосяжний контроль, — сказав Адолін, знизавши плечима. — Священики пробували підкорити весь світ і при цьому стверджували, що це для його ж блага.

— Почасти це правда, — мовив Кадаш. — Точніше, та її частина, про яку найчастіше говориться. Але корені проблеми сягають набагато глибше. У ті далекі часи церква горнулася до знань. Люди не могли самі намічати свою релігійну стезю: віровчення було віддане на відкуп священикам, і лише дуже небагато членів церкви мали право на ознайомлення з теологією. Народ навчали коритися священикам. Не Всемогутньому чи Вісникам, а священикам.

Він рушив вздовж краю церковного приміщення, ведучи за собою й Адоліна. Вони поминули скульптурні фігури Вісників — п’ять чоловічих і п’ять жіночих. Насправді Адолін мав дуже слабке уявлення, про що говорить Кадаш. Він ніколи не виявляв хисту до історії, яка не мала прямого стосунку до командування військами.

— Суть проблеми, Найсвітліший, — вів далі Кадаш, — полягала в містицизмі. Священики твердили, що простолюд не здатен осягнути релігію чи Всемогутнього. Там, де мала би запанувати відкритість, панували димова завіса й перешіптування по кутках. Священики стали приписувати собі видіння та пророцтва, хоча подібні речі засуджували самі Вісники. Приборкування порожнечі — справа темна та згубна, і в її основі лежали спроби провіщати майбутнє.

Адолін застиг.

— Заждіть, то ви хочете сказати…

— Прошу вас, Найсвітліший, не забігайте наперед, — утихомирив княжича Кадаш, повертаючись до нього. — Коли Ієрократію було повалено, Творець Сонця доклав особливих зусиль, щоби допитати кожного з клерикалів і переглянути їхнє листування між собою. З’ясувалося, що не було жодних пророцтв. І ніяких містичних обіцянок Всемогутнього. Існували лише вигадки, сфабриковані священиками, щоб утихомирити народ і маніпулювати ним.

Адолін насупився.

— До чого ви ведете, Кадаше?

— До правди, Найсвітліший, — відповів подвижник. — Принаймні настільки близько, наскільки смію підступитися. Адже я не можу говорити так само відверто, як ви.

— То ви гадаєте, що батькові видіння — вигадки.

— Я б ніколи не звинуватив великого князя у брехні, — сказав Кадаш, — чи навіть у немічності. Але я також не можу потурати містицизму чи будь-яким пророцтвам. Пристати на таке означало би зректися воринізму. Дні священиків минули. Сплили часи, коли народу брехали, тримаючи його в темряві. Тепер кожен сам обирає свій шлях, а подвижники допомагають наблизитися ним до Всемогутнього. Замість туманних пророцтв та удаваних здібностей, що були прерогативою небагатьох, ми маємо населення, яке поголовно розуміє, у що вірить та в чому полягає його зв’язок із Господом.

Він підійшов ближче й дуже тихо продовжив:

— Ваш батько не заслужив, щоби над ним насміхалися чи применшували його заслуги. Якщо його видіння справжні, тоді це тільки між ним і Всемогутнім. Я можу сказати лише таке: мені дещо відомо про те, як почувається людина, котру переслідують спричинені війною смерті та спустошення. В очах вашого батька я бачу чимало того, що відчував і сам, — але його муки сильніші. На мою особисту думку, те, що він бачить, — це радше відображення його минулого, ніж справжній містичний досвід.

— Тобто, він божеволіє, — прошепотів Адолін.

— Я такого не говорив.

— Ви натякнули, що Всемогутній, найімовірніше, не послав би таких видінь.

— Це правда.

— І що ці видіння — виплід його власного розуму.

— Схоже, що так, — відказав подвижник, здіймаючи палець. — Балансування на тонкій грані — ви ж розумієте. І його особливо важко втримати, коли розмовляєш із рідним сином твого великого князя, — він потягнувся до Адолінової руки й підбадьорливо стиснув її. — Якщо комусь і судилося допомогти йому, то це тільки вам. Ніхто інший із цим не впорається, навіть я сам.

Адолін задумливо кивнув:

— Дякую.

— А тепер вам, напевно, час іти, щоб наглянути за тією молодою особою.

— Так, — зітхнувши, сказав Адолін. — Боюся, навіть якщо я вгадаю з подарунком, наше знайомство довго не протриває. Ренарін знову з мене кепкуватиме.

Кадаш усміхнувся:

— Не варто так легко здаватися, Найсвітліший. А тепер ідіть. Але якось обов’язково зайдіть знову, щоби ми змогли обговорити ваші цілі, які стосуються Покликання. Минуло надто багато часу, відколи ви востаннє Вдосконалювалися.

Адолін кивнув і поспішив залишити приміщення.

* * *

Після багатьох годин, проведених над бухгалтерськими книгами в товаристві Тешав, Далінар і Ренарін дісталися коридору, що вів до королівських покоїв. Вони йшли мовчки, і грюкіт підошов їхніх чобіт по мармуровій долівці луною відбивався від кам’яних стін.

Коридори військової резиденції короля тиждень за