Читати книгу - "Інститут"

вони втрачають щораз більше своєї особистості. Врешті-решт їх відправляють на “Овочебазу” — так персонал називає палату “А”. Там вони, діти, ніби страждають від старечого маразму чи Альцгеймера. Їм стає дедалі гірше, і врешті вони помирають. Зазвичай через пневмонію, бо в “Овочебазі” спеціально підтримують низьку температуру. Іноді вони… — Морін знизала плечима. — Боже, іноді вони ніби просто забувають зробити наступний вдих. Тіл позбуваються в потужному інститутському крематорії».

— Ні, — тихо промовив шериф Ешворт. — О ні.

«Персонал Задньої половини працює так званими дов­гими запливами. Кілька місяців роботи, кілька місяців відпочинку. Інших варіантів нема: там отруйна атмосфера. Проте, оскільки персонал не має високого рівня МНФ, процес у них іде повільніше. Деякі взагалі наче й нічого не відчувають».

Вона спинилася, щоб відпити води.

«Там є лікар і лікарка, які працюють майже весь час, і обоє дуріють. Знаю, бо я там бувала. Доглядачі й санітари іноді недовго працюють в обох частинах. Те саме і з працівниками буфету. Знаю, багато треба перетравити, і це ще не вся інформація, але наразі це все, на що я здатна. Мушу йти, однак я ще дещо маю тобі показати, Люку. Тобі і людям, які, мабуть, дивитимуться з тобою. Дивитися буде важко, але, сподіваюся, переглянете, бо я ризикнула життям, щоб це дістати».

Морін тремтяче втягнула повітря й спробувала всміхнутися. Люк почав безгучно плакати.

«Люку, допомогти тобі втекти — це найважче рішення в моєму житті, навіть коли мені в обличчя заглядає смерть і пекло, без сумніву, по той бік смерті. Це було важко, бо тепер човен може затонути, і це буде моя провина. Я мусила вибрати між твоїм життям і, можливо, життями мільярдів людей на землі, які залежать від діяльності Інституту і навіть не замислюються про це. Я вибрала тебе, і хай Бог мені простить».

Екран став синім. Таґ потягнувся до клавіатури ноутбука, але Тім схопив його за руку.

— Стоп.

На екрані з’явилася лінія білого шуму, тоді тріскучий звук, після чого почалося нове відео. Камера рухалася коридором з м’яким блакитним килимом на підлозі. Лунав уривчастий хрипучий звук, час від часу картинку переривала темрява, що з’являлася й зникала разом із тріском.

Вона записує відео, подумав Люк. Крізь дірку чи розрив у кишені уніформи. Тріскучий шум — це тканина треться об мікрофон.

Він сумнівався, що мобільні телефони годяться для дзвінків у глибоких лісах північного Мейну, але здогадувався, що вони абсолютно verboten[118] в Інституті, бо камери все ж працюють. Якби Морін спіймали, вона б не просто втратила зарплатню чи роботу. Вона дійсно ризикувала життям. Від цього сльози полилися рясніше. Люк відчув, як поліцейська Ґалліксон — Венді — обійняла його. Він вдячно схилився до її боку, але очей від екрана не відривав. Там нарешті з’явилася Задня половина. Там було те, від чого він утік. Там зараз, без сумніву, перебуває Ейвері, якщо він ще живий.

Камера минула відчинені подвійні двері праворуч. Морін ненадовго повернулася, даючи можливість глядачам побачити кінозал з приблизно двома десятками м’яких сидінь. Кілька дітей також там сиділи.

— Та дівчинка курить? — запитала Венді.

— Так, — відповів Люк. — Мабуть, сигарети дозволяють і в Задній половині. Та дівчинка — одна з моїх подруг. Її звати Айріс Стенгоуп. Вони забрали її невдовзі перед тим, як я вибрався. Цікаво, чи вона ще жива. А якщо так, то чи здатна ще мислити.

Камера знову повернулася в коридор. Повз пройшло кілька інших дітей, споглядаючи Морін без жодного помітного інтересу, перш ніж вийти з кадру. З’явився доглядач у червоній спецівці. Його голос приглушувала тканина кишені, в яку Морін сховала телефон, але слова були зрозумілі: він питав, чи вона рада, що повернулася. Морін запитала, чи вона схожа на божевільну, і засміялася. Чоловік сказав щось про каву, але тканина голосно шаруділа, тож Люкові не вдалося розібрати слова.

— Це в нього пістолет? — запитав шериф Джон.

— Це шокер, — відповів Люк. — Ну, знаєте, тазер. Там є ще шкала, на якій можна піднімати напругу.

Френк Поттер:

— Та ти гониш!

Камера пройшла повз іще одні відчинені подвійні двері, цього разу ліворуч, подолала ще двадцять-тридцять кроків, тоді зупинилася перед зачиненими дверима. Червоними буквами виднілася табличка «ПАЛАТА “А”». Тихим голосом Морін промовила: «Це “Овочебаза”».

У кадрі з’явилась її долоня в блакитній латексній рукавичці. Вона тримала ключ-картку. Окрім кольору, ця виглядала так само, як та, що її вкрав Люк, але він підо­зрював, що працівники Задньої половини не так ними легковажать. Морін притиснула картку до електронного квадратика над ручкою, пролунало дзижчання, після чого двері відчинилися.

За ними ховалося пекло.

24

Сирота Енні була фанаткою бейсболу, і теплі літні вечори вона проводила здебільшого в себе в наметі, прослуховуючи перебіг ігор клубу «Файрфлайз» із Колумбії[119], що грав у нижчій лізі. Вона тішилася, коли одного з їхніх гравців відправили в «Рамбл Поніз», дабл-А[120] франшизу в Бінгемтоні, але їй завжди шкода було їх втрачати. Коли гра закінчувалася, вона могла трохи поспати, тоді прокинутися, налаштуватися на шоу Джорджа Оллмена й послухати, що діється в місці, яке Джордж називає Дивовижний світ дивини.

Проте сьогодні їй було цікаво, що там із хлопцем, який вискочив з поїзда. Вона вирішила пройтися до управління шерифа і спробувати щось довідатися. Вони, найпевніше, не пустять її всередину, але іноді Френкі Поттер чи Біллі Віклоу виходять покурити на алею, де вона тримає надувний матрац і запаси. Вони могли б розказати, що там малий, якщо вона гарно попросить. Зрештою, це ж вона його вмила й заспокоїла, що й породило інтерес.

Шлях від намету біля складів проходив через ліс у західній частині міста. Коли вона йшла на алею, щоб переночувати на своєму надувному матраці (чи всередині, якщо прохолодно, — зараз вони їй дозволяють, за те що допомогла Тімові з його банером), то обходила «Діамант», місцевий кінотеатр, де в молодшому (і трохи нормальнішому) віці бачила багато цікавих фільмів. Старий «Діамантик» стояв зачинений останні п’ятнадцять років, а паркінг позаду нього обернувся пустирем з бур’янів і золотушника. Там вона зазвичай зрізала й ішла вздовж цегляної потрісканої стіни старого кінотеатру до хідника. Управління і маркет стояли по інший бік Мейн-стріт, а алея (так вона собі думала) пробігала між ними.

Цього вечора, щойно Енні збиралася зійти зі стежки на паркінг, вона побачила, як якесь авто повертає на Пайн-стріт. Тоді ще одне… і ще. Три фургони, впритул один до одного. І хоча насувалися сутінки, у них навіть габаритні фари не світили. Енні стояла між дерев, спостерігала, як вони заїжджають на стоянку, яку вона саме збиралася перетнути. Автівки, наче в одному строю, повернули й зупинилися рядом, «носами» в бік Пайн-стріт. Так, наче їм може знадобитися швидко забратися звідси, подумала вона.

Відчинилися двері. Вийшло кілька жінок і чоловіків. Один із чоловіків мав спортивну куртку й гарні штани зі складкою. Одна з жінок, старша за інших, була вдягнута в темно-червоний костюм зі штанами. Ще одна мала на собі квітчасту сукню. В однієї сумочка. В чотирьох інших жінок — ні. Більшість були вдягнені в джинси й темні футболки.

Усі, окрім чоловіка