Читати книгу - "Лист до короля"

— Лицаре Ристридине, ви маєте мені все докладно розповісти!

— Я відповім на всі твої запитання. Лишень увійдімо в дім і поїмо. Тут зі мною декілька воїнів та мій зброєносець Ілмар. Он він, виходить.

Ілмар теж здивувався, побачивши Тіурі.

— То ти забрав Арданвена? — запитав він.

— Так, він тепер мій, — гордо відповів Тіурі.

— А хитрість наша вдалася?

— І так і ні. Не зовсім. Та все закінчилося добре.

— Ну, це я вже зрозумів, — відказав Ристридин. — Але тобі доведеться розповісти все докладніше! І я дуже хочу знати, що нового в королівстві Унавена й Евіллані.

Лицар Ристридин не лише слухав, а й сам розповідав. Тіурі дізнався, як Сірі Лицарі наздогнали й покарали Червоних Вершників і як вони, переслідуючи Лицаря з Червоним Щитом, повернули на схід і дійшли майже до Дагонатбурга. Коли король дізнався, що вони поблизу, він прикликав їх, бо потребував допомоги своїх мандрівних лицарів.

— Особливо він хотів бачити Бенду й мене. Ми досвідчені, випробувані й, окрім того, давно вже збиралися до Дикого лісу.

— До Дикого лісу? — перепитав Тіурі.

— Ось що нам сказав король Дагонат: «Дивні чутки ходять про Дикий ліс: про розбійників, що уникають денного світла, про диких мисливців і Зелених Братів. Я хочу, аби ви дізналися, що там відбувається насправді. Рушайте негайно: ніхто не відає, що загрожує нам звідти. Коли з цим буде покінчено, можете продовжувати переслідування задля помсти, але інтереси королівства — передусім». Я зрозумів, що король має рацію, хоча й шкодував, що ми не наздогнали Лицаря з Червоним Щитом. Король, проте, дозволив одному з нас — Бенду чи мені — продовжувати переслідування. Тому Бенду поїхав на південь, бо ми гадаємо, що Лицар з Червоним Щитом втік до Евіллану, а я прямую до Дикого лісу. Незабаром прибуде Арват з воїнами, аби скласти мені компанію. Ми рушимо через Розбійницький ліс і Зелену річку до нашої мети.

— Ви самі обрали Дикій ліс? — запитав Тіурі.

Ристридин кивнув:

— Так. Я згадав, як Едвінем говорив мені: «Роби, що тобі призначено, пройди через Дикий ліс. Ти мусиш як слід пізнати свою країну.» — Він помовчав і додав: — Ми насипали високу могилу Едвінему неподалік трактиру «Айкарвара» й поставили там хрест з його білим щитом. А поруч ще одна могила — його зброєносця, Вокії. Ми зустріли його в Дагонатбурзі, а невдовзі дізналися, що він помер — не зміг пережити біль через загибель свого господаря.

— Незнайомець. — пробурмотів Тіурі й після паузи запитав: — А коли ви побачитеся з рештою?

— Ми домовилися, що всі четверо зберемося навесні в замку Ристридин. Можливо, у Бенду будуть новини з Евіллану. Спочатку передбачалося, що Евейн поїде разом з Бенду, але потім він вирішив спершу повернутися до своєї країни й повідомити королю про те, що сталося.

— Отже, ви роз’їхалися, — підсумував Тіурі.

— Так. Бенду — на південь, Евейн — на захід, Арват і я — до Дикого лісу. Шкода, що тобі треба до короля Дагоната, міг би поїхати з нами.

— Я б дуже хотів.

— Приїжджай і ти також до замку Ристридин навесні. чи раніше, якщо погода сприятиме.

— Якщо зможу, залюбки.

— Звісно, король Дагонат може доручити тобі іншу службу. Коли він почує твої новини, то, напевно, змушений буде посилити охорону південних кордонів. Увага правителя Евіллану наразі зосереджена лише на королівстві Унавена, його ненависть і жага помсти королю та кронпринцу, можливо, важать для нього більше, ніж королівство Дагоната. Але наше королівство відокремлене від Евіллану лише Сірою річкою, тому й напасти легше. — Він підняв голову й дослухався: -Чуєш? Тупіт копит вдалині. Певно, Арват з воїнами.

Це справді був Арват, тож Тіурі привітався і з ним. Другого дня він розпрощався з лицарями, але сподівався зустрітися з ними знову наступного року в замку Ристридинового брата.

Подальша подорож Тіурі проходила без будь-яких пригод та зустрічей; Дагонатбург був майже поруч, коли юнак раптом згадав: він же давав обіцянку Марі-усу, Дурнику з Лісової Хижи, першому, хто йому допоміг у цій мандрівці! Він обіцяв заїхати до нього, коли вертатиметься, і розповісти про всі події, які йому довелося пережити, мандруючи туди, «де сонце сідає». Це ж зрозуміло: не міг же він його розчарувати!

Тіурі звернув з дороги, щойно побачив стежинку збоку, але місцину, де він зустрів Дурника, одразу знайти не зміг. Він деякий час блукав лісом, запитуючи себе, чи не відхилився, бува, з дороги, аж раптом почув:

— Егей, гарний коню й прекрасний вершнику! Кого ви шукаєте?

Це був Дурник, власною персоною. Він випірнув з кущів і радісно дивився на Тіурі, перебираючи свою кучеряву борідку.

— Вершнику, мандрівнику, кого шукаєш і куди прямуєш? Чи знаєш ти, хто я?

— Шукаю тебе, Маріусе, — відповів Тіурі, зістрибуючи з коня. — Пам’ятаєш, я обіцяв тобі повернутися й розповісти, де був?

— Де ти був — я знаю. Де сідає сонце. Але я нікому не сказав. Нікому. Це була таємниця. Червоні Вершники були, й Сірі Лицарі, й усі питали про таємницю. Та я не сказав. Навіть матусі та братам.

— Дякую, — засміявся Тіурі.

— І ось тепер ти повернувся, мандрівнику, і ти вже інший, але все такий же. Поїдеш тепер до лісової хижки говорити зі мною?

— Звісно.

Дурник погладив морду Арданвена й весело поглянув на Тіурі.

— Ти прийшов до мене в гості. До мене! Матуся приготує для тебе поїсти. І я скажу батькові й братам: «Він прийшов до мене. Для вас він чужоземець, а для мене друг. Він був там, де сонце сідає». А де воно сідає, сонце?

— Аж так далеко я не був. Але подейкують, воно ховається в море.

— Море? Що таке море?

— Воно з води.

— Як струмок чи джерельце?

— Ні, значно більше.

— Як ріка чи озеро?

— Набагато більше. Море таке величезне, що не видно нічого, окрім води, так далеко, наскільки можеш бачити. Вода аж до краю світу.

— І туди воно сідає, сонце?

— Так.

Дурник трохи подумав.

— Це добре,— сказав він потому. — Там воно може охолонути й відпочити від світіння за цілий день. Сонце заходить у море, у воду. Я скажу про