Читати книгу - "Сфера"

Схвальні крики дедалі гучнішали, і Мей помітила зміни на Мерсеровому обличчі; воно пройнялося якоюсь рішучістю, якоюсь безтурботністю. Правою рукою він вивернув кермо і щез із поля зору дронів, принаймні тимчасово, а коли вони напосілися знову, пікап саме перетинав шосе, женучись до бетонного парапету з такою швидкістю, що низька стіночка його б уже нізащо не стримала. Пікап розтрощив парапет і стрибнув в ущелину; на якусь мить здавалося, що він летить, а гори розступилися далеко-далеко на багато миль. Потім пікап упав і зник.

Інстинктивно очі Мей метнулися до камери на березі річки, і вона побачила, дуже виразно, як манюнє авто летить із мосту і бляшаною іграшкою падає на скелі внизу. Хоча й знала, що цією іграшкою був Мерсерів пікап, а в закамарках розуму усвідомлювала — після таких падінь ніхто не виживає, та все ж подивилася на інші камери, на картинки з безпілотників, які ширяли неподалік, і сподівалася побачити на мосту Мерсера, який дивиться униз на пікап. Але на мосту не було нікого.

— Як ти сьогодні? Нічогенько? — запитав Бейлі.

Вони сиділи в бібліотеці самі, якщо не брати до уваги глядачів. Від часу загибелі Мерсера впродовж усього тижня число глядачів залишалося стабільне, близько двадцяти восьми мільйонів.

— Дякую. Добре, — сказала Мей, зважуючи кожне слово, уявляючи, як президент, хоч би що сталося, має знайти золоту середину між голими емоціями і тихою гідністю, вмілим самовладанням. Уявляла себе президентом. Мала з президентами багато спільного: відповідальність перед багатьма мільйонами людей, силу впливати на глобальні події. А з таким статусом прийшли нові кризи, достоту президентського рівня. Загибель Мерсера. Зрив Енні. Подумала про родину Кеннеді. — Здається, я ще не усвідомила, — сказала вона.

— Можеш і не усвідомити, або не відразу, — мовив Бейлі. — Туга не приходить за розкладом, хоч би як нам того хотілося. Але не картай себе. Сподіваюся, ти себе не мордуєш.

— Складно не картати, — озвалася Мей і зморщилася. Аж ніяк не президентські слова, тому Бейлі за них учепився.

— Мей, ти намагалася допомогти неврівноваженій асоціальній людині. Ти з іншими учасниками намагалася витягнути його із замкнутості, привести в обійми людства, але він відкинув твою допомогу, і не треба багато пояснювати, що ти, як уже на те пішло, була його єдиною надією.

— Дякую, що так кажеш, — мовила вона.

— Це так само, якби лікар прийшов до хворого, а хворий, побачивши його, взяв та й вистрибнув із вікна. Як тебе можна винити?

— Дякую, — сказала Мей.

— А як твої батьки? Все гаразд?

— Дякую. Все добре.

— Приємно було бачити їх на панахиді?

— Так, — сказала Мей, хоча вони майже не спілкувалися на панахиді, а відтоді й узагалі не говорили.

— Розумію, що між вами поки що велика відстань, але з часом вона зникне. Відстані завжди зникають.

Мей дякувала долі за Бейлі, за його силу і незворушність. Цієї миті він був її найкращим другом, а до певної міри ще й татом. Вона любила своїх батьків, але вони не такі розумні, не такі сильні. Дякувала долі за Бейлі і Стентона, а особливо за Френсіса, який весь тиждень майже не відходив від неї.

— Дуже прикро, коли щось таке стається, — вів далі Бейлі. — Мене це просто бісить, справді. Розумію, це просто мої міркування, та не можу не висловити їх: таке б не сталося, якби Мерсер мав безпілотний автомобіль. Програма б не дозволила. Такі автівки, як Мерсерова, правду кажучи, взагалі слід заборонити.

— Це правда, — погодилася Мей. — Той дурнуватий пікап.

— Звісно, не в грошах річ, але знаєш скільки треба заплати за ремонт мосту? А прибрати той мотлох під ним? А посади людину в безпілотний автомобіль — і вона не має жодного шансу самознищитися. Авто взагалі б не поїхало далі. Вибач. Мені не обов’язково вилазити на кафедру і говорити про те, що не стосується твоєї біди.

— Та все добре.

— І ось він сидить самотою у якійсь халабуді. Звісно, він у депресії, бо сам загнав себе у божевілля і параною. Коли прибули учасники, хлопець уже був той-во, з глузду зсунувся. Сам у горах, недосяжний для тисяч, навіть мільйонів людей, що йому допомогли б, якби знали про нього.

Мей поглянула вгору на вітражну стелю — на всіх тих ангелів — і подумала, що Мерсеру роль мученика навіть дуже сподобалася б.

— Стільки людей його любили, — сказала вона.

— Купа людей. Ти бачила коменти і некрологи? Люди хотіли йому допомогти. Намагалися допомогти. І ти намагалася. І були б тисячі таких, якби він їм дозволив. Якщо відкидати людство, якщо відкидати всі наявні інструменти, всю реальну допомогу, то нічого хорошого не станеться. Відкидаєш технологію, що не дає автомобілю вискочити за край прірви, тоді ти сам летиш у прірву — фізично. Відкидаєш допомогу і любов співчутливих мільярдів, і летиш у прірву в емоційному сенсі. Правильно? — Бейлі зробив паузу, ніби хотів, щоб вони обоє ввібрали доречну й охайну метафору. — Відкидаєш колектив, людей, слухачів, які хочуть спілкуватися, співчувати й обіймати, і катастрофа неминуча. Мей, цей молодий чоловік, вочевидь, страждав від депресії і відчуження і не міг вижити у такому світі, а світ рухається до співтовариства та єдності. Жаль, що я його не знав. Хоча ніби й знав, трохи таки знав, бо стежив за перебігом подій того дня. Та все одно.

Бейлі гортанно зітхнув, демонструючи величезний смуток.

— Знаєш, кілька років тому мене осяяла думка спробувати за своє життя пізнати всіх людей не Землі. Геть усіх, хоча б трішечки. Поздоровкатися за руку або сказати привіт. І в моменти натхнення справді думав, що зможу. Відчуваєш, який привабливий задум?

— Абсолютно, — погодилася Мей.

— Але на планеті сім із гаком мільярдів людей! Тож я зробив підрахунки. Ось чого можу максимально досягти: якщо витрачатиму три секунди на кожну людину, вийде двадцятеро за хвилину. Тисяча двісті за годину! Непогано? Але навіть у такому разі за рік я пізнаю лише десять мільйонів п’ятсот дванадцять тисяч людей. Треба шістсот шістдесят п’ять років, щоб у такому темпі зустрітися з усіма. Невесело, правда?

— Та-ак, та-ак, — погодилася Мей. Вона і сама робила схожі обрахунки. Чи досить того, що її бачить якась частка людства? Все ж таки це має якесь значення?

— Тож ми мусимо вдовольнятися людьми, яких ми знаємо чи можемо знати, — сказав Бейлі, знову голосно зітхнувши. — І вдовольнятися знанням про те, скільки людей живе загалом. Їх дуже багато, отже маємо з чого вибирати. В особі твого нещасного Мерсера ми втратили одного із сили-силенної людей, що нагадує нам про цінність життя і його розмаїття. Я правильно кажу?

— Так, твоя правда.

Думки Мей пішли