Читати книгу - "Холодний Яр"

— Зараз ми з ним справимося і я до тебе прийду... Огляну тебе, як там твоє серце... — додав з цинічним сміхом і затріснув двері.

Ганя заломила руки і розпучливо глянула на нас. Давши Олі знак очима, роблю два кроки і з розмаху вдаряю ногою у двері.

— Ти знов!.. — кинувся мені назустріч Сендер, та раніш ніж він похопився що я — не Ганя, підношу „кольта“ до його очей і натискаю курок.

Вся верхня частина його голови, розторощена грубою „дум-дум“ — полетіла на середину хати. Переступаючи через труп — валю другим пострілом Сірого, що остовбурілий стояв над лежачим господарем. Третій міліціонер, що стояв коло дверей, — похапцем підніс рушницю, та в туж мить випустив її і впав поцілений кулею із Оліного бравнінґа. Оля підскочила до нього і стрілила ще раз у висок. Сірому „поправляти“ не було потреби. Вхопивши із стола ніж, перерізую шнурок, що ним були скручені руки господаря. Кажу йому, щоби глянув чи нема кого на дворі. За хвилину вернувся. Нема ніде нікого. Витираючи кров, що бігла із розбитого носа, зблідлий і розгублений господар здивовано поглядав на нас, неначе хотів сказати: от тобі й дівчата!.. З’орієнтовуюся в положенні. До найближчих хат стрілів не могло бути чутно. Треба сховати забитих, а тоді думати над тим, що робити дальше... Господар запропонував винести трупи до льоху в коморі, через сіни, і прикидати картоплею. Поки він ходив за старим брезентовим рядном — виймаю із кишень Сендера портфеля набитого грішми й паперами. Було із десяток золотих монет та кільканадцять здертих із когось золотих перстенів. В кишенях міліціонерів теж були поважніші суми совітських та царських грошей.

Скинувши спідницю, щоби не перешкоджала, виношу з господарем забитих до льоху. Залишивши його присипати їх картоплею — вертаюся до хати. Ганя з Олею кінчали вже зачищати долівку. Одягаю знову свою спідницю і тільки тепер зауважую Дузю, що зблідла, притиснувши до грудей рученята — сиділа мовчки у куті на рундуку. Підходжу й сідаю коло неї.

— Ти злякалася, Дузю?

— Трошки, тоді як били батька. А потім — як стріляли. То були чекісти?

— Чекісти, Дузю. Але ти нікому не оповідай того, що бачила.

Вона хвилинку подумала.

— Я, як виросту — теж буду стріляти чекістів.

Пригорнув її до себе.

— Не думай про це, Дузю.

Мала з таємничою мінкою, потягнулася до мойого вуха.

— Тьотю, Ніно? А чому ти в козацьких штанях?..

По приході господаря з льоху починаємо радитися. Шукати Сендера почнуть не раніше, як за дві-три години. Між розмовою, оглядаю Сендерів портфель. Було там декілька чистих блянкетів з печаткою повітової міліції. А головне — був список місцевих тайних аґентів, що були на послугах Сендера і Чека, то розписки на гроші, що вони одержували за „роботу“. Було декілька писаних ними доносів, між ними і донос на нашого господаря. Один із тайних чекістів, що навіть приятелював з господарем, випадково бачив, як він доробляв у кузні частину до кулеметного механізму, а що сам на кулеметах розумівся, — то й здогадався, що господар направляє кулемета.

Рішаємо, що господар з родиною, не гаючи часу, забере на воза потрібні речі і виїде знову до міста. Документи із фабрики в нього збереглися. Віддаю йому забрані у забитих гроші. На бланкові міліції пишу посвідку, що він їде до міста, на місце своєї праці, а речі і продукти, які везе із собою — його власні, для власного ужитку. Це було потрібне, щоби його десь не арештували, як „спекулянта“. Коли б його і розшукували, то адміністративний апарат большевиків ще не був так наладнаний, щоби найти когось у третьому повіті. Зрештою „розшукування“ мало можливе, бо таємницю його злочину, забрав із собою Сендер, а в найближчому часі, піде за ним і донощик.

-------------------------

За півгодини пращалися з господарями на полі. Наші дороги розходилися. Ключ від хати я забрав, щоби, заскочивши вночі з кіннотою — вивезти до ліса забитих міліціонерів.

Межами й польовими доріжками йдемо до села, куди вчора прийшла незнана червона частина. Залишаюся на хутірку під селом, Оля йде сама розвідати. Вернулася за годину.

— Два полки з гарматами... Вже виступають із села — йдуть на врангелівський фронт...

— Хай собі йдуть... Будемо вже одного зайця пильнувати... Ходім Олю, до своїх, щоб до вечера відшукати.

Відшукали ще завидна, у селі під лісом, вбік від попереднього напрямку. У штабі був Кваша, що приготовив уже із чотири сотні повстанців. Ще до нашого приходу, штаб одержав повідомлення, що червона бригада сьогодні перейшла з Бондурової до Ставидел. Червоні завзято розшукують нашого сліду; розпитують селян — куди пішла „банда Марусі“?.. Катрина вишнева спідниця на чолі загону — своє діло робила... А що наші в руху зробили пару „петель“ — то пошукають собі...

Оповідаю отаманам свої вражіння. Бригада має тепер до півтори тисячі боєвиків. Кіннотчиків при вїзді їх до Бондурової — налічив я сімдесятьшість. Ще декілька могло бути в зв’язках або роз’їзді. Кіннота досить добра. Прилучені до бриґади фронтовики, переважно москалі, перемучені й апатичні. Решта складу — „Інтернаціонал“. Найбільше китайців, а косоокий жовтий вояк і добрий і невартісний. Під доброю командою — стійкий, смерти не дуже боїться: холера із чумою та повінь з голодом, на батьківщині — роблять китайця фаталістом. Але залишений на власну голову — китаєць не знає, що з нею робити і скоро впадає в паніку.

Новий командир бриґади — москаль, царський офіцер, — тримає червоноармійців коротко і є, безперечно, добрим командиром. Воєнком, як звичайно, жидок, ад’ютантом — молоденький москаль із червоної вже школи.

Отамани радяться, що маючи з квашиними хлопцями понад тисячу чоловік — можна сміло на бриґаду напасти. Коли б тільки обставини відповідні підвернулися.

Вернулася вислана на селянському возі розвідка і повідомила, що червоні пополудні пішли із Ставидел в напрямку Бовтишки. Минули нас не устійнивши, як видно, місця нашого перебування.

Увечері прийшов до Кваші зв’язок з Іван-города. Червоні стали на ночівлю у тому селі. Попитують за тією ж таки „бандою Марусі“.

Дуже добре. Іван-город недалеко від ліса. У Кваші багато іван-городців з Хоменком — село, звичайно, знають, як свої пальці. Знає добре місцевість Отаманенко, тай для нас усіх — вона знайома. Добре ще й тому, що