Читати книгу - "Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк"

Владислав Вікторин Сіцінський

Білоцерківські переговори, як і підписана в ході їх угода, були не більше ніж дипломатична гра. Певно, кожна сторона сподівалася виграти час й виторгувати для себе якомога кращі умови. Але компромісу не було досягнуто. Ні Хмельницького з козацькою старшиною, ні короля з шляхтою ця угода не влаштовувала. Вона стала папірцем, якого ніхто не збирався виконувати.

Білоцерківська угода мала затверджуватися сеймом. Але, як і варто було сподіватися, такого затвердження не відбулося. Вперше в історії Речі Посполитої сейм 1652 р. був зірваний, бо один із послів, Владислав Вікторин Сіцінський (1615–1672), скористався правом liberum veto.

Це остаточно розв’язало руки Хмельницькому. Життя тривало — й точилася війна.

1652 рік, як уже говорилося, став для Хмельницького роком остаточного вирішення молдавського питання. Урядові кола Речі Посполитої, звісно, були не в захваті від того, що козацький гетьман захотів породичатися з молдавським господарем.

Герб гетьмана Мартина Калиновського

Тому очільники цієї держави вирішили завадити шлюбу Тимоша й Розанди, втрутившись у молдавські справи. У бік Молдавії вирушило значне військо під проводом польного гетьмана Мартина Калиновського.

Воно розташувалося табором поблизу гори Батіг на березі Південного Бугу в долині біля сучасного села Четвертинівка Тростянецького району Вінницької області[667]. Військо ніби налічувало 50 тисяч чоловік, із яких професійних воїнів було: 12 тисяч кінноти й 8 тисяч піхоти, інші — озброєні слуги.

Табір не був добре укріплений. Калиновський, очевидно, не сподівався нападу. 1 червня (22 травня за с. ст.) зібрані Хмельницьким козацькі й татарські війська, переправившись через Буг, непомітно підійшли до позицій шляхетських військ. Тоді ж відбулися перші сутички між татарами й польськими військами. У ніч на 2 червня козаки й татари оточили польський табір з усіх боків. На той час підійшли головні сили козаків. Вранці 2 червня розпочався штурм табору. Цього ж дня козаки й татари ввірвалися в нього. Увечері він уже був у їхніх руках. Війська Речі Посполитої були розгромлені повністю, сам польний гетьман зі своїм сином Самуелем Єжи полягли на полі бою. Вважається, що в ході бою загинуло близько 8 тисяч вояків із польської сторони. Врятуватися вдалося переважно кіннотникам.

Страта полонених поляків

Показовими були події після завершення битви. Козаки не віддали полонених татарам. Хмельницький, заплативши останнім гроші за ясир, наказав перебити бранців. Це ніби була помста за Берестечко. Таким чином було вбито від 3 до 5 тисяч людей — жовнірів та челяді.

Масове вбивство полонених продемонструвало, що і так жорстока війна ставала ще жорстокішою. Сподіватися на компроміс між козаками й владою Речі Посполитої вже не було сенсу.

Перемога козацько-татарського війська під Батогом стала важливим «аргументом» для Василя Лупу, щоб він погодився на шлюб своєї дочки з сином козацького гетьмана.

Б. Матісен. «Стефан Чарнецький», 1659 р.

Герб Стефана Чарнецького

Складати зброю, звісно, не збиралася ні одна, ні друга сторони. На початку 1653 р. війська Речі Посполитої зробили низку нападів на контрольовані козаками землі, заходячи аж під Чорнобиль, Паволоч та Брацлав. Так, у березні восьмитисячне військо на чолі зі Стефаном Чарнецьким (1599–1665)[668] і Себастіаном Маховським (1600–1672)[669] захопило східні райони Брацлавщини. Однак його вдалося зупинити Івану Богуну в бою під Монастирищем.

Тим часом продовжувала розігруватися «молдавська карта». Тиміш Хмельницький, як уже говорилося, пішов на чолі козацького війська в Молдову, щоб захистити Василя Лупу. Там він воював із союзниками Речі Посполитої — Волощиною та Семиграддям.

Ян Казимир, сподіваючись підмоги від цих союзників, розмістив своє військо під Кам’янцем-Подільським у окопах і чекав вісток про падіння Сучави. Далі він рушив до Бара, а потім, довідавшись про приєднання військ Іслама-Гірея до Хмельницького, відступив у район міста Жванець (зараз село Кам’янець-Подільського району Хмельницької області). 28 вересня коронна армія зупинилася табором між ріками Дністер і Жванчик, який укріплювали ровами й валами. Чисельність війська сягала 40–50 тисяч осіб. Тим часом під Сучавою було укладено перемир’я, але, маючи значні втрати в боях із козаками, правителі Волощини й Семиграддя не надали серйозної допомоги Яну Казимиру.

Козаки й татари оточили королівський табір і блокували його[670]. Їхня чисельність була приблизно такою, як і чисельність коронних військ. Почалася більш ніж двомісячна облога. У війську Речі Посполитої почався голод, спалахнули епідемії, поширеним стало дезертирство. Але не набагато кращою була й ситуація в таборі козацькому. Ні одна зі сторін не могла зважитися на вирішальну битву.

Подальше стояння військ в умовах негоди, масових захворювань, браку харчів і фуражу вело до чим далі більших небойових втрат. Необхідно було шукати вихід із ситуації. І тоді Іслам-Гірей взяв на себе роль посередника на переговорах.

Жванецьке замирення стало намаганням зберегти гарне обличчя при поганій грі. Хан з татарами, взявши упоминки й ясир, повернувся до Криму. Ян Казимир «зализував рани», готуючись до чергового походу проти козаків. А гетьман Хмельницький був за крок до... віднайдення нового союзника. Цим союзником стала Московія.

В українській літературі і тут хан постає як «зрадник». Але в цій ситуації його посередницьку місію назвати «зрадою» не варто. 17 грудня він домовився з Яном Казимиром про відновлення миру на тих умовах, які були досягнуті в Зборові в 1649 р. Також татарам мали бути виплачені упоминки, й вони отримали змогу брати ясир аж до Вісли. Правда, всі ці домовленості були усними. Як вони виконуватимуться, залежало від доброї волі й... сили тієї чи іншої сторони.

У російській, а потім радянській і навіть сучасній українській історіографії можна зустріти думку, що Хмельницький із самого початку повстання шукав