Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

відвідати полковника Ф. Е. Бейлі, який у статусі представника індійського уряду підтримував контакти з Тибетом. У дні, коли я гостював у полковника Бейлі та його дружини, я не мав змоги полювати, але час у їхньому товаристві минав весело. Полковник добре знав Тибет і лімітрофи біля підніжжя Гімалаїв і розважав мене, розповідаючи свої мисливські спогади й цікаво змальовуючи життя тих глухих країв. А ще він познайомив мене з магараджею Сіккіму й багатьма тибетцями, які служили при його дворі. Магараджа й сам мав тибетське походження.

28 лютого я попрощався з родиною Бейлі, щоб поїхати далі до Бірми. Перед маленькою станцією Сіліґурі я завернув на мальовничий курорт Дарджилінґ, що його альпіністські експедиції, які намагалися зійти на Еверест, використовували як вихідний пункт. Я неабияк здивувався, коли назавтра зустрів у Сіліґурі полковника і місіс Бейлі, а також двох фінок-місіонерок, чия місія розташовувалася в північному Сіліґурі. Ті енергійні жінки проїхали верхи 80 кілометрів, щоб зустрітися зі мною в Ґанґтоку, але, на жаль, дісталися туди аж на другий день по моєму від’їзді. Утім, полковник Бейлі надав їм свій автомобіль, щоб вони не втратили нагоди побачитися зі співвітчизником. У маленькому станційному буфеті полковник швиденько організував обід, на який запросив мене, обох місіонерок і деяких тибетських і бутанських офіцерів. На це велике й строкате товариство інші пасажири дивилися з виразним здивуванням і зацікавленням.

До Бірми мені порадив поїхати досвідчений мисливець на велику дичину полковник Фаунтгорп, який розповів, що там трапляються невідомі в решті Індії види оленів. Мене дуже вабило місто Мандалай зі своїми пагодами. Шлях проходив від Сіккіма через Калькутту до столиці Бірми Ранґуна. Пробувши тут короткий час, я здійснив самостійно доволі безрезультатний мисливський похід уздовж річки Іраваді. У тих краях, як я помітив, не дуже прихильно ставилися до європейця.

Далі я подався до Мандалая, столиці, розташованої в горішній Бірмі. Мандалай, оточений фортечним ровом у формі квадрата і з блискотливою водою, справив на мене пречудове враження своїми яскраво-червоними палацами і пагодами. Як і в деяких китайських містах, які я проминав, їдучи Азією, на гребенях будинків висіли чавунні дзвони з прикріпленими до била бляшаними пластинками, і коли вітер їх гойдав, повітря немовби тремтіло срібними звуками. Мандалай був значним торговельним центром, і я радо відвідав його різнобарвні базари. Китайська складова в населенні була чималою, і ці маленькі китайці вирізнялися щирістю і жвавістю. І чоловіки, і жінки палили товсті білі сигари, і дивно було бачити, як, коли розмова чи торгування ставали такими жвавими, що це заважало курити, матері встромляли сигару до рота немовляти, яке носили з собою.

У королівському палаці, високому дерев’яному будинку, стіни мерехтіли інкрустованими скалками дзеркала, стеля блищала сріблом, а вершини веж — золотом. У парку, де не було жодної памолоді, височіли великі дерева. Як мені там розповіли, цей палац на початку 1880-х років став ареною жахливої різанини. Побоюючись змови, щойно коронований король вирішив усунути з дороги родину, що складалася приблизно зі ста осіб. Під час тридобового бенкету кудись один за одним зникли всі родичі. Звільнених в’язнів змусили вкоротити їм віку, вдаривши дрюком по шиї за бірманським звичаєм. Щоб заглушити стогони, три оркестри грали і день і ніч. Трупи жертв було поховано в парку, після чого придворним слонам дали втоптати м’яку землю. Ця бійня спричинила в горішній Бірмі загальну анархію, після чого країну було приєднано до Британської імперії і поступово вгамовано.

Я мав намір повернутися до Європи кораблем, але виявилося, що роздобути каюту неможливо: всі, хто лиш міг, і британці, й інші іноземці, виїжджали з Індії на час сезону дощів, який саме починався. Я не міг зробити нічого іншого, ніж іще раз перетнути весь Індостан потягом і сісти в Карачі на маленький каботажник, який довіз мене до Басри, розташованої у глибині Перської затоки. Звідти я поїхав потягом до Багдада. Провівши там два дні в гостях у маршала авіації Елінґтона, я сів у літак і залишив це казкове місто з мечетями, палацами й славетними базарами. По дорозі трапилися повітряні ями, і всі три пасажири зраділи, коли 10–12-годинний переліт закінчився посадкою літака в Каїрі. З Александрії я приїхав до Венеції комфортабельним пасажирським пароплавом, який раніше належав Австрії.

Від цієї подорожі в мене лишилися якнайприємніші спогади. Вона була з усіх поглядів плідною завдяки дуже захопливим, екзотичним мисливським переживанням і цікавим новим знайомствам, а також лишила чимало привабливих вражень про новий і невідомий куточок світу.

Другу свою поїздку до Індії я здійснив через дев’ять років на запрошення друга, полковника Бейлі, який тоді працював у Непальському королівстві британським представником. Було заплановано, що я приїду до нього в гості до столиці Непалу Катманду. Крім того, він зголосився організувати полювання на тигрів у вже знайомому мені Тераї, куди мав приїхати зі своїми супровідниками на Новий 1937 рік. Щоправда, друзі застерігали мене від тягот мисливського походу в незнайомому кліматі, яких доведеться зазнати майже в сімдесятирічному віці, але приємні спогади про попередній візит спонукали не роздумуючи прийняти запрошення. На моє рішення вплинуло й те, що каденція президента Свінгувуда, під час якої я зобов’язався виконувати функції голови Ради оборони, незабаром закінчувалася, і я постановив полишити невдячні, щоб не сказати безнадійні, спроби вдосконалити наші збройні сили.

Тому я з легкою душею спостерігав у листопаді 1937-го, як зникає в осінньому тумані фінляндське узбережжя. Найближчим пунктом призначення був Лондон, де я поповнив озброєння, до якого мали додатися три рушниці: дубельтівка Purdey (завдяки великому калібру (9,8) і високій пробивній здатності вона особливо добре пасувала до полювання на велику дичину), нарізна мисливська рушниця Rigby (калібр 8,2), яка чудово пасувала до полювання на тигрів, а також малокаліберна, легка і приємна рушниця Peterlongo, яку я давно й добре знав і з якої вполював більшість своїх козиць.

Я прибув до Лондона, коли країна перебувала в стані збурення, бо король Едвард намірявся взяти морганатичний шлюб. Незважаючи на велику знервованість, яка, здавалося, зростала з кожним днем, мені говорили про це, демонструючи сувору стриманість. Я не міг не захоплюватися самодисципліні англійців. Утім, після зречення корони тиск спав і ніщо вже не заважало відверто розмовляти на цю тему. Найстриманіші — й ті не криючись висловлювали схвалення чи осуд.

У середині грудня я сів у Тілбурі на пароплав Mooltan, величезне судно тонажністю 20 000 тонн, який і сам, здавалося, радий був залишити тумани й дощі англійської зими. Життя на кораблі стало приємним відпочинком