Читати книгу - "Спомини"

Я сидів в тюрмі деякий час з трьома інженерами. Один у віці 30–40 років, якого вивезли були на німецькі роботи, з яких він вернувся в часі війни. З кожного допиту він приходив побитий, опухлий, ноги як колоди, а був сильного здоров’я, бо не хотів підписати, що він шпіон. Можна було мати з ним співчуття. Він був дуже прихильний, доки було йому давати солонини, хліба чи чого іншого, але як видів, що не дістане нічого, то ставав, як останній хам, і поводився в камері, як слідчий з ним під час слідства.

Другий інженер-в’язень був далеко культурніший. Він був директором цвітників в київських городах. Він так боявся побоїв, що на початку слідства заявив: “Я вам всьо підпишу, тільки не бийте мене”. А мимо цього його били.

Третій інженер, на ім’я Мороз, директор судностроїтельного завода над Чорним морем, також радив все підписувати, бо вб’ють в тюрмі, а кожний знає, які то протоколи. Він показував свої опухлі ноги, а був він здорової будови і не мав більше як сорок кілька літ та й оставив жену і дві доньки. Оповідав, що у вільних хвилинах ходив ловити рибу, яку жена продавала, і тим доробляв до пенсії на удержання. Писав російські вірші на честь своїх дочок і жени. Почував себе українцем, але, на жаль, української мови не знав. Він мав вже досвід, як поводитися на слідствах, в тюрмах і ляґрах, щоби охоронити себе до деякої міри від всякого роду бандитів.

Загалом рідко коли можна було стрінути між слідчими і в’язнями якусь культурну людину з моральними засадами і з послідовною поведінкою. Такі особи були спосібні до найбільших чемностей і до найгірших жорстокостей. Нагляд в тюрмі був страшний, і не можна було обернутися, щоби зараз наглядач (“надзиратель”) не сказав корпусному начальникові або й начальникові тюрми.

Раз вночі, в першій годині, десь після одного слідства, слідчий привів мене до начальника слідства, який звернувся до мене грубим тоном: “Садитесь”[554]. По короткій паузі, він сказав: “Ну, мы вас уничтожать не будем”[555]. На це я відповів по-українськи: “Нема за що, та й не будете”. Він далі зачав говорити про якісь там інші справи. На всякий випадок, це незаперечний факт, що ціле слідство вони спрямовували в тому напрямі, щоби мене убити, але мимо всіх зусиль не мали претексту.

Від того слідчого-звіра мене передали кінцевому слідчому. Він був жид і найбільше з них правничо образований, бо пізніше перенесли його до міністерства КҐБ в Москві. Коли мене привели до нього, то першим його словом було: “Ну, будем кончать уже”[556]. А я у відповідь йому: “Та хіба вже час, по півтора року слідства”. Опісля він сказав, що “надо сделать деякі уточнєнія”, тобто треба деякі справи ліпше висвітлити. Тим часом прийшов опісля прокурор, і вони зачали наново переробляти всі протоколи, бо навіть після їхніх “правничих вимог” матеріял був невистарчаючий до процесу, і знову слідство тягнулося ще кілька місяців. “Заключительное обвинение” (остаточний висновок обжаловання) робив Защитін, один з найбільших звірів, що в 1961 році був начальником київського слідства і став полковником. Він завжди писав брехню.

Коли я раз прохав і домагався в слідчого, щоб дозволив дати мені передачу, бо це ж мені вже належиться після слідства, на то він мені відповів: “Якби то був хто інший, то я йому був би вже давно дозволив. А за вас треба йти до начальника, а начальник піде до міністра, а міністер буде питатися аж в Москві”. По тижні або двох я одержав таки передачу, що її привезли, здається, сестри зі Львова, і треба було то підігріти, і як мені пізніше оповідали, сестри в Київському монастирі були згідні підігріти, але митрополит Йоан[557] заборонив. Десь пізніше мали йому сказати, що я не прийняв був пропонованої мені Київської митрополії.

Сумну ролю відіграв був супроти нашої Церкви Московський патріярх Алексій, бо “зайнявся” ревно Галицькою митрополією і цілим своїм авторитетом пішов на поміч насильству КҐБ в ліквідації нашої Церкви і виписував в “Журналі Московської Патріярхії” різні брехні і очернення на нашу Церкву, що він мусів змилосердитися і зайнятися покинутою пастирями паствою, бо всі єпископи повтікали