Читати книгу - "Лоліта"

Далi вiн спорудить менi перманентний протез. Добре було б уже зараз оглянути порожнину рота. Вiн носив двокольоровi черевички з дiрчастим узором в кiнцях. Вiн не бачив "ницпоня" з 1946 року, та був упевнений, що його можна знайти в родовому замку, вулиця Грiмма, в передмiстi Паркiнґтона. Мрiя митця-дантиста й далi зростала. Нога хиталась. Погляд блищав од натхнення.

Менi це коштуватиме близько шестисот доларiв. Вiн прагнув зараз зробити всi потрiбнi вимiри, щоб зготувати попереднiй протез. Мiй рот був для нього як чарiвна печера, повна безцiнних скарбiв, але туди я його не пустив! "Нi", сказав я. "Я передумав. Менi все це зробить доктор Мольнар. Його цiни вищi, та як дантист вiн, звичайно, кращiй за вас".

Не знаю, чи доведеться моєму читачевi коли-небудь сказати таку фразу. Я знав це чудове почуття сонної свободи в розмовi з панi Чатфiльд. Дядечко мого Клера й надалi сидiв на столi, iз тим же мрiйливим виразом на обличчi, та нога не штовхала вже й не хитала колиску рожевого сподiвання. Натомiсть блiда секретарка, яка все чула, хирява дiвиця з трагiчними очима бiлявих невдах, кинулась за мною, щоб встигнути грохнути дверми менi вслiд.

Вдавiть обойму в рукоятку. Натискайте, допоки не почуєте, як клацнув затвор. П'янливо притульно. Вмiст: вiсiм набоїв. Воронячий полиск. Готовий нестримно розрядитись.

34.

При першiй же бензиновiй станцiї в Паркiнґтонi менi дуже чiтко пояснили як дiстатись вулицi Грiмма. Аби бути впевненим, що застану Куїльтi, я спробував йому подзвонити, та з'ясувалось, що його телефон допiру роз'єднали. Чи це значило, що вiн у вiд'їздi? Я попрямував туди, — його дiм був за дванадцять миль на пiвнiч вiд мiста. На той час нiч забрала бiльшу частину ландшафту, й коли я поїхав вузьким звивистим шосе, череда бiло-примарних стовпчикiв з рефлекторами стала займати моє ж свiтло, щоб вказати той чи iнший закрут дороги. Можна було напевне розрiзнити рiчкову долину, з одного боку, й порослi схили — з iншого; попереду ж, як безпритульнi стежинки, нiчнi метелики пливли з чорної мряки в допитливе свiтло моїх фар. На дванадцятiй милi, як i було провiщено, з'явився дивинний вкритий мiст, вермонтського зразка, який напнувся на мене як чохол; за ним праворуч виросла бiлена скеля, а ще через кiлька сажнiв, я завернув, направо-таки, по гравiйнiй стежинi, яка й була "Вулиця Грiмма". Хвилини двi-три я їхав по сирому, темному, глухому лiсу. Нарештi, посеред округлої галявини, вирiс замок жаху, велике дерев'яне домовисько з баштою. Вiкна горiли червоним i жовтим вогнем, i пiвдюжини автомобiлiв запроторило алею пiд'їзду. Зупинившись пiд прикриттям дерев i загасивши фари, я став спокiйно обмислювати наступний крок. Пана Ку, певно, оточили його посiпаки й гетери.

Проти волi я бачив нетрi цього святочно освiтленого й надзвичайно занедбаного шато, крiзь призму "Тривог Дитинства", повiстi в одному з лолiтчиних журнальчикiв, про доволi смутнi "оргiї", дорослого злодiя з прiапiчною сигарою, наркотики, охоронцiв. Принаймнi, Ку був тут. Гаразд, вернусь вранцi, в час сонної млостi.

Я неспiшно поїхав назад в Паркiнґтон, в своєму старому, вiдданому Iкару, який так спокiйно, бадьоро, працював для мене. Моя Лолiта! Ще валялась з 1949-го року одна з її заколочок в глибинi "шкiрянкового" вiддiлу. Ще пливли блiдi метелики, тягненi з ночi сифоном мого свiтла. Ще тримались, спираючись на костури, темнi амбари там i тут по шосе. Ще їздили люди дивитись фiльми. В пошуках ночiвлi я проїхав повз вiдкрите драйвiн-кiно. В мiсячному бiлосяяннi, аж мiстичному в порiвняннi з несвiтлою й безформною нiччю, гiгантський екран косо входив у пiтьму дрiмотних, нi в чому не винних полiв, i на ньому вузьке видмо пiдiймало пiстолет, розчиняючись як в мильнiй водi при все бiльшому кренi неблизького вже свiту — ось наступної вже митi тополиний ряд заховав безплотну жестикуляцiю.

35.

Я залишив Спочин Безсонних Ловцiв близько восьмої ранку й провiв деякий час в мiстi. Мене здоганяла думка, що я — недосвiдчений кат i можу схибити.

Менi, наприклад, подумалось, що, можливо, набої в обоймi знесилились за тиждень бездiяльностi; я замiнив їх новенькими. Я так ґрунтовно викупав дружка в мастилi, що тепер не мiг збутися чорного мерзоття. Я оповив його ганчiркою, як покалiчений член, i ужив iншу ганчiрку, на те, щоби впакувати жменю запасних куль.

На дорозi мене наздогнала гроза, та коли я доїхав до зловiсного замку, сонце вже горiло, як мужнiй мученик, i птахи кричали серед промоклого, димливого листя. Гостi роз'їхались. Витворний i ветхий будинок стояв, нiби в пеклi, вiдбиваючи власний мiй стан, адже я мимоволi вiдчув, торкнувшись ногами гнучкого й непевного ґрунту, що я перебiльшив у сенсi пiдкрiплення.

На мiй дзвоник вiдповiла нашорошена iронiчна тиша. В вiдкритому гаражi втiм свояцько стояло авто — цього разу чорний повiз, схожий на лiмузин трунаря. Я спробував грюкнути дверним кiльцем. Нiкознову. З нестримним ричанням я штовхнув дверi — i, о диво! Вони посунулись, як у середньовiчнiй казцi. Тихенько закривши їх за собою, я пройшов крiзь просторий i вельми негарний вестибуль; кинув погляд у вiтальню праворуч; помiтив там кiлька ужитих бокалiв, вирослих з килима; вирiшив, що господар усе ще в себе в спальнi.

Що ж, поповземо нагору. Моя правиця стискала загорнутого в ганчiрку дружка, лiвиця похлопувала по липкiй балюстрадi. В останнiй з трьох спалень, якi я оглянув, хтось явно провiв нiч. Була якась особлива кiмната, майже без меблiв, але з просторими й глибокими дзеркалами й бiлими ведмежими шкурами на слизькому парапетi. Були й iншi покої. Мене осяяла гарна думка. Якщо та коли з'явиться господар (пiшов, може, погуляти для моцiону в парк або сидить у сховi), було б слiд через мою загальну нестiйкiсть i те, що процес винищення може