Читати книгу - "Поїзд, що зник"

“Вохрики” хоч народ і прямий, як шпала, але допетрали, що тут щось негаразд. Подзвонили нам, здали під розписку і гайда в місто-герой. По дорозі затримані трохи заспокоїлися, перестали бризкати слиною один в одного, зате почали вимагати негайної зустрічі з військовим комендантом Волгограда. О третій годині ночі! Ми, щоправда, в комендатуру черговому подзвонили, а вони нам: чия то публіка? Ну, ми їхні посвідчення вже вилучили, кажемо: з внутрішніх військ. А черговий нам у відповідь: може, цим тюремникам краще посеред ночі командуючого округом подати? А ще краще - міністра оборони? Потримайте їх, кажуть, у вашому клопівнику, нехай проспляться. Вранці розберемося. Ну, ми так і зробили. Хоча спочатку спробували поговорить, а вони як затялись. Мовляв, державна таємниця, тільки військовому коменданту. Яка там таємниця, вони її викричали ще на греблі, коли сварилися. Піонер би здогадався, що конвоювали вони якогось важливого арештанта - і то не у вагонзаку, бо такого в тому поїзді не було - а в звичайному купе. Ну і, судячи з усього, чи то вони обидва заснули, чи він до вітру попросився, але якось вислизнув, ще на правому березі. Там у нас часто пасажирські поза розкладом зупиняються на товарній станції. Бо рух великий, а колія одна, через греблю.

Хоч я випив уже чимало, але слова “товарна станція, котра під Волгоградом”, наче в тім’ячко мене стукнули.

- Як, кажеш, та ваша товарна станція називається?

- А ти не був хіба у нас ніколи? “Максим Горький”.

- І коли, коли це було?

- Минулого року. Зараз що у нас - вересень? А це десь у червні. Так от, я й кажу: зброю у цих придурків забрали ще на греблі. Ремені з портупеями зняли вже в управі. А от про брючні ремінчики якось не подбали. Видно, спрацювала дурна думка, що хлопці взагалі-то теж під нашим міністерством ходять. Можна сказати, колеги. Проспляться, заспокояться, вранці щось разом і допетраємо. А вони взяли - і повісились. Ну, думаю, все! Гаплик! Тепер точно, викличуть і скажуть: є на світі три діри - Мирний, Кушка і Мари. Вибирай, Царьов, яка твоєму серцю миліша.

- І що?

- А нічо! Замість струнко поставити - посадили в крісло, вгостили імпортними сигаретами, поцікавилися, чи багато людей знає про факт самогубства, потім - уявляєш? - подякували, що не розголосив по всьому управлінню, а одразу відправив у морг. Я чекаю, куди ж мене відправлять, а мені: продовжуйте службу, товаришу підполковник, слава Богу, у вас нерви міцніші, ніж у деяких молодих.

- І оце все? Ніяких попереджень, наказів по управі? Царьов, я переводжусь у Волгоград!

Звичайно, ні у який Волгоград переводитися я не збирався, бо остання цеглинка нарешті лягла на своє місце. Навряд чи обидва покійних прапорщики фігурували у списках внутрішніх військ СРСР. І навряд чи вони насправді були прапорщиками. Бо та служба, про яку розповів мені вночі патологічно чесний чекіст, коли їй треба, і під чорта лисого замаскується.

Зрозуміло, вони кудись перевозили мого “металіста”, певно, на якийсь черговий секретний об’єкт. Везли звичайним поїздом у звичайному купе, попередньо накачавши якоюсь гидотою, що відбиває пам’ять. А дорогою сталося несподіване: чи то дозу не розрахували, чи то роботяга виявився міцнішим, ніж здавався. Але посеред ночі, коли поїзд загальмував перед греблею, темнота, стукіт коліс, зупинка, хтось щось по радіо оголошує… підсвідомість спрацювала, дядько і вискочив, як він вважав, на своїй зупинці метро.

Золота осінь закінчилась, а з нею зникли всі мої проблеми, пов’язані з таємничим поїздом. Щоправда, “стєчкіна” Генерал дозволив не здавати, але вочевидь, з принципу “на Бога надійся…”

Якогось вечора я повертався з Дарниці на метро і відверто проспав свою зупинку. Розбудив мене голос, котрий донедавна ввижався навіть уві сні:

- Станція “Жовтнева”… обережно, двері зачиняються. Наступна станція - “Нивки”.

Мене аж підкинуло, як тоді, на платформі електрички. Та я одразу зрозумів, що все гаразд, це наше, реальне, київське радянське метро імені Леніна, і я справді сиджу в реальному вагоні, і краще мені доїхати до кінцевої і там пересісти аби повернутися на свою станцію з комфортом.

У вагоні майже нікого не було, колеса стукотіли заспокійливо, стіна тунелю за вікном зливалася у суцільний морок, і лише чорний жмут силових кабелів на рівні вікон наче зміївся услід вагону - наввипередки.

Я вже було знову закуняв, але тут мої натреновані вуха вихопили з ритмічного шуму коліс нехарактерне “та-там!”. Один раз. Пам’ятаю, в дитинстві ми підкладали на трамвайну колію п’ятаки і раділи, коли чули майже таке ж саме “та-там”. Я посміхнувся своїм дитячим спогадам, доїхав до Святошина, встиг заскочити у вагон попереду величезного натовпу дачників з електрички і налаштувався знову розслабитись на кілька хвилин. Поїзд набрав швидкості, колеса застукотіли… і на тому ж самому місці я знову - навіть не почув, а вже спиною відчув оте ж “та-там”, що і в паралельному тунелі.

Дрімота миттю злетіла. Я вийшов на “Жовтневій”, перейшов платформу і дочекався поїзда на Святошин. Він ішов вже майже порожній, і я навмисне вскочив у вагон, де нікого не було. Цього разу я вже не сидів, а стояв, притулившись лобом до скла, на якому, звичайно ж, було написано “Не притулятися!” Аби перевірити ще одну здогадку, я витяг з кишені ліхтарик і став