Читати книгу - "Звичайна вдячність"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Сьогодні прекрасний захід сонця, Френку.
Я змовчав, тієї миті мені було начхати на захід сонця. Іще трохи — і ми стояли поряд зі Гасом та Джейком.
— Френку, — звернувся до мене Гас. — Ти сам розкажеш чи хочеш, щоб це зробив я?
Я сам усе розповів татові.
— Це багато чого пояснює, капітане, — зауважив наприкінці Гас.
Тато обіперся на вівтар, голову переповнювали сотні думок.
— Мені спершу потрібно поговорити з Емілем.
— Я хочу там бути, — кинув я татові.
— Френку, я не думаю…
— Я хочу бути там. Я маю право бути там.
— Це буде не та розмова, яку варто чути тринадцятирічній дитині, — тато захитав головою.
— Капітане, ти вже вибач мені, але Френк має рацію. Він від самого початку длубається в цій багнюці. Він вказав на Брендта. Мені здається, він має право бути там, якщо хоче. Я знаю, я не член родини, проте це так, раптом ти схочеш почути іншу думку.
Тато трохи повагався, а потім поглянув на брата:
— А ти, Джейку? Теж уважаєш, що твоя присутність конче необхідна?
— Мені все одно, — відповів Джейк.
— Тоді залишайся вдома. І ти, Гасе, також. Я не хочу, аби Еміль відчував, що ми проти нього об’єдналися.
Я був вражений: тато ні краплі не розізлився і здавався надто спокійним.
— Тато, він це зробив, — сказав йому.
— Френку, ніколи не звинувачуй людину, доки не матимеш доказів.
— Але він її вбив. Я знаю, він це зробив.
— Ні, твої міркування справді варті уваги, але в них не враховано сутність Еміля Брендта. Я ніколи не відчував у ньому насильства чи люті, про які ти говориш. Я впевнений, нам відома зараз лише частина історії. Якщо Еміль розповість, як усе було насправді, ми дізнаємося більше й усе зрозуміємо.
Крізь вітражні віконця вівтаря до храму пробивалися останні сонячні промінці, які запалили вогнем хрест на вівтарі та ряди; здавалося, що підлога довкола тата горіла. Я не міг зрозуміти, як серед цього полум’я він може лишатися таким спокійним. Я завжди захоплювався його поміркованістю, але тієї миті вона виводила мене з рівноваги. Моїм єдиним бажанням було посадити за ґрати Еміля Брендта.
— Френку, якщо ти їдеш зі мною, затям — говоритиму я, а ти мовчатимеш. Ти обіцяєш?
— Так.
— Я серйозно.
— Я обіцяю.
— Гаразд, Гасе. Чому б тобі та Джейкові не скласти компанію Рут? Вона саме має настрій до музики, а глядачів дуже цінує.
— Якщо вона запитає, що відповісти? — запитав Гас.
— Що завгодно, окрім правди.
Розділ 38Дорога до Еміля Брендта забрала не більше п’яти хвилин, але мені вони видалися вічністю. Татові вагання посіяли зерно сумніву і в моїй голові; я схилявся до думки, що й у Джейкових словах чимало правди. Мабуть, ліпше було би заткнути пельку і віддати все в руки Божі. Але що зроблено, те зроблено: відступати запізно. Ми припаркували машину біля старої ферми. Я вийшов, глибоко вдихнув, приготувавшись до складного випробування, що чекало на нас попереду.
Підійшли ближче до будинку, там лунала музика: Еміль Брендт грав на піаніно. Я впізнав мелодію — одне з творінь Аріель. Краса звуків сповнила мене відчуттям, що сестра десь поруч. Ми чекали на останні акорди на ґанку, тато неохоче підняв руку і постукав у двері.
— Емілю!
— Натане?
У скляних дверях я побачив, як Брендт підвівся і привітав нас. Він відчинив двері і запитав:
— Хто це з тобою?
— Френк, — відповів тато.
— Так швидко повернулися! Щось трапилося? — Еміль щиро всміхався.
— Маємо розмову.
— Отже, щось трапилося, — усмішка миттю зникла з його вуст.
— Саме так.
Брендт вийшов надвір і сів у плетене крісло, де ще зовсім недавно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Звичайна вдячність», після закриття браузера.