Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

Однак даремно боялася! Добу не підводився з ліжка. Лежав на всьому закривавленому та мокрому. В стіну дивився. Катерина до мене не наближалася. Мовчки поставить на ослін їжу, питво й мотається по господарству. Щоправда, вночі задрімав на годинку-другу, мабуть, зовсім ослабнув. Прокинувся від болю – Катерина салом борсуковим спину змащувала. Побачила, що не сплю – і від мене. Сама ж від сліз захлинається. Силу-силенну передумав. Другої ночі Катерина зовсім із сил вибилася. Дивлюся, задрімала на лаві: рот відкритий, сама смикається уві сні, а ніж не випускає. Підвівся через силу. Тіло, як не моє – пальцем не поворухну. Ступив крок, Катерина зіскочила – і до печі. Рогач у руки й погрожує: «Порішу, не підходь!» А очі люті, палають, як у рисі підраненої. Дотепер замружуся й бачу її біля печі: мов пружина, люта, не підступитися – дивитися лячно.

Постояли так один проти одного. Обвів поглядом наостанок світлицю, одягся з гріхом пополам сяк-так, прихопив рушницю, кликнув собаку й мовчки – в тайгу.

З-під бриластих брів-нір дід поглянув на онука: чи слухає? Чи розуміє, в чому відкривається? Навіщо душу роз’ятрює? Макар нетерпляче засовався на лаві. Старий продовжував сповідь:

– Ледве дістався до зимарки. Відлежувався з тиждень. Добре, що потепліло. Та й припаси деякі, як звичайно, там зберігалися. Оклигав трохи – й ходу. Світ за очі. Тільки б якомога далі від своєї ганьби. Майже осінь та зиму вовком-самітником жив. Потім до людей вийшов.

Спочатку ковтав по-чорному. Не прохмелявся. У чарці та жінках розради шукав. Однак із кожним днем важче ставало. На жінок дивитися не міг. У кожній шукав щось від Катуні. Усі остогиділи. Жодна не змогла за нутро зачепити. Більше року томився. Вештався разом із цюцьком. Сам став схожим на собаку-безхатченка. З’їдала туга. Охляв, немов вобла сушена. Ось-ось Богу душу віддам… Не все так просто в житті. Як би тобі пояснити… – Федір Корнійович обвів поглядом кімнату, немов щось вишукував. – Сам мисливець. Тайговик! Знаєш про облогу?

– Пам’ятаю. Ще хлоп’ям на вовків ходили.

– Правильно, онуку! Тільки додай сюди й лисицю, й лося. Щоправда, про них чомусь і в книжках забувають. Точніше, про їх облогу нічого немає. Обкладуть зграю – вважай ніхто нікуди не рипнеться. Ганчірочки-прапорця червоного забояться. Отут і сміх, і гріх. Голіруч звіра бери…

Федір Корнійович згадав якийсь випадок. Розповідає дід, а Макар подумав, що з лиха старий заговорюється.

– До чого веду, – продовжував Джовба. – Звір звіром, але й у кожної людини своє коло. Не те, що вискочити – ніс за нього висунути лячно. І не стільки лячно, скільки тяжко себе здолати. Свою гординю переламати. Але буває іноді, хоч і рідко, що й звір себе пересилить. Пам’ятаєш?

Макар пам’ятав. Того разу виводок узяли. Лише один вовчисько вирвався. Як крізь землю провалився. Почали сліди читати та звіряти. Ось вони ланцюжком біжать – і раптом метрів за шість від прапорців, мов повітрям перелетів сірий. Потім придивилися: чи то нора в снігу, чи то борозна. А снігу того року, як ніколи, випало. Мисливці – рушниці напоготові й уперед по цілині. Дійшли до прапорців і ще метрів сім, не менше. І знову сліди. З-під снігу. Щоправда, від страху сірий «у штани» наклав. Але пішов. Зміг страх здолати. Через звірину стихію переступив. Мабуть, сильно жити хотів сірий…

– Як бачиш, онуку, головне – захотіти. Я доки бродив, довбешкою, серцем чимало зрозумів. А чоловіча гординя не упокорюється. На своєму стоїть. Немов біс злючий поплутав. Я, можна сказати, життя доживаю, але ніколи не чув, щоб жінка свого чоловіка відшмагала, як бешкетника злісного. А ти говориш про ганьбу… Яка в тебе ганьба? Суд та строк ще не ганьба, коли діло не ганебне. Не зрозуміти, певно, наше нутро навіть тим, хто в штанях народився… Ганьбу кожен по-своєму розуміє.

Старий звично посмоктав незапалену люльку, подивився на кисет і продовжив задумливо-тяжко, немов неохоче:

– Ну та, гаразд. Усю Росію-матінку об’їздив. Пройшов від моря й до моря. Не було дня, щоб не думав про свою ганьбу. Не згадував дітлахів і Катерину. Перед осінню на другий рік, як перед смертю, у рідні краї потягло.

Повернувся. Та село своє за сто верст обходив. Через людей довідався про дітей. Як тримає-носить себе Катерина. Що про мене говорять. Яких тільки байок не чув, але про шмагання ніхто жодним словом.

Пам’ятаю, як нині. Усе трапилося на ярмарку. Навкруги тиснява. Рябить від строкатості. Галас, як на весіллі. Люди виряджені. Веселяться. Радіють. Кудись поспішають. Щось приміряють. Подарунки рідним беруть. У мене ж – туга. Квапитися нікуди.

Раптом дивлюся й очам не вірю – зіштовхнувся з ненаглядною віч-на-віч. Спину так і обпекло. Перед очима Катерина: то з різкою, то обличчя закриває від кулаків, а в душі стало гаряче-гаряче, начебто масло пряжене влили. Уперше в житті серце своє почув: спочатку закалатало, потім стислося, мов лапою пазуристою хто здавив. Зніяковів. Подумав, може, не впізнає: у лахміттях, бородою заріс, зростом начебто подрібнішав. Крок зробив убік, хотів мимо пройти – Катуня сполотніла, напружилася. У руці лезо ножа блискавкою сяйнуло. Звідки взяла, не знаю. Однак приставила до горла, застигла на місці, тремтить, а очі – порожнеча: ні бажань, ні життя. Одне слово – мертві. Як зараз, чую шепотіння: «Торкнеш, Федю, порішу. Себе порішу…» І це «себе порішу» по-новому нутро перевернуло, ніби за час поневірянь із меду, перегравши, медовуха вистоялася.

Останню фразу старий вимовив тихо, немов не вистачило ні сил, ні подиху.

– А що ж потім, діду? – отямившись, запитав Макар.