Читати книгу - "Танці утрьох"

16 травня, 14.12

Минуло дві години. Цигарки закінчувалися. З будинку моди мафіозо виносили невеликі шухляди і складали їх в машину. Я не побачив Букреєва. У мене знову розболілася голова. Пельш, напевно, добряче лаяв мене. Загалом, усе відбувалося зовсім не так, як я прогнозував.

— Що робитимемо, В’ячеславе Петровичу? — я, здається, уперше в житті назвав Золотарьова по батькові.

— Почекаємо, поки повністю завантажаться.

Як тільки гангстери спакувалися, я знову звернувся до Золотарьова:

— В’ячеславе Петровичу, — сказав я, згвинчуючи під плащем глушник одного з пістолетів. — Я не знаю, що там думає собі Букреєв, але нам пора діяти. Приготуй зброю. Коли мазда рушить з місця, ми вибіжимо зі сховку. Ти забіжиш ззаду, я — спереду. Головне, щоб ніхто не вийшов з машини.

«Мазда» вже повільно розверталася, коли я підбіг на відстань десяти кроків до неї і направив дула пістолетів на водія і Сапегіна..

— Стій, міліція! — крикнув я з усіх сил і тричі вистрілив у повітря з пістолета, з якого зняв глушник.

Мазда, на мій подив, слухняно зупинилася.

Я пішов прямо на неї, не опускаючи пістолетів. За три кроки перед кабіною я зупинився.

— Руки за голову, вийти з машини! — наказав я.

Двері кабіни по обидва боки відчинилися. Однак ніхто не вийшов.

Я почув, як брязнули задні стулки вантажного відсіку. Одночасно до мене долинув зривистий крик Золотарьова:

— Нікому не рухатися, кинути зброю!

Охоронці одразу дістали «пушки», і тепер Золотарьов був один проти трьох.

Я миттєво підбіг до відкритих дверей кабіни з боку Сапегіна. Мені в груди цілилася чорна зіниця пістолета Сапегіна. Магнум — гроза лос-анджелеської міліції. Я ж навів дула своїх револьверів на Сапегіна.

— Кидай, Борисе, зброю, — спокійно наказав я.

Обличчя Сапегіна, перекошене від злості, скидалося на маску. У вищерених зубах диміла тонка цигарка. Темні окуляри надавали йому ще більш жорстокого виразу.

— Спершу кидай ти, лягавий, — мовив він і на знак незгоди похитав головою. — Однак стріляти побоїшся.

Не задумуючись, я вистрілив йому в обличчя з обох пістолетів і упав на лівий, здоровий бік. У правому закололо так, що потемніло в очах, дихання забило, а у вухах задзвеніло від гуркоту розрядженого магнума.

Я знайшов у собі сили швидко піднятися і відразу ж кинувся на допомогу Золотарьову, який, у свою чергу, почувши стрілянину, вирішив підсобити мені. Ми зіштовхнулися з ним за чотири кроки від того місця, де куля магнума вибила в асфальті крихітний місячний кратер.

— Ти живий?

Золотарьов з переляку перейшов на «ти».

— Як бачиш! — буркнув я.

Троє мафіозо вискочили з машини і кинулися навтьоки. «Ідіоти, таким зазвичай дають по два роки умовно».

Зненацька з’явився Пельш на своїй машині з блимавкою. Де він тільки її поцупив?

— Володю, я вже стомився чекати! — крикнув він. — Кажи, що треба робити!?

— Славо, виклич негайно міліцію, хоч кого-небудь, треба зловити цих гангстерів.

16 травня, 14.44

Я оглядав шухляди, які вантажили люди Сапегіна.

У стіну фургона хтось постукав.

— До тебе можна, Володю?

Я обернувся — і побачив Булавіна власною персоною.

— Доброго дня, Глібе Георгійовичу.

Булавін заліз у фургон і заглянув у середину контейнера.

— Краса, — сказав він, беручи до рук тендітну статуетку.

— Глібе Георгійовичу, — стомлено мовив я, — поясніть мені, що відбувається.

— Нічого особливого. Оперативна група під керівництвом майора Букреєва при сприянні молодшого слідчого Золотарьова двадцять хвилин тому затримала злочинців, що займаються нелегальною торгівлею антикваріатом. Тебе тут немає і ніколи не було. Оскільки ти завалив справу Рубіної, я пропоную тобі на вибір: або звільнитися з Управління…

— Звільнитися?! — не витримав я. — А ось це бачили?

Я потряс перед його носом касетою з копією запису розмови в ресторані.

— Ти мене не дослухав. Я пропоную або звільнитися з Управління, для цього тобі потрібне буде прийняти від Золотарьова справу Смолича і благополучно завалити її… Ми ж знаємо, хто стріляв у нього й у тебе тієї ночі… Або одержати погони майора, але тоді, вже вибач, прийдеться тобі декого засудити й посадити. Адже навіть Золотарьову може вистачити розуму знайти двійника Воробйової. Ти розумієш мене, Володю?

— Авжеж, Глібе Георгійовичу. Я беру справу Смолича.

— Молодець. До речі, глянь, що ти зробив із Сапегіним і його водієм.

Я не без гордості витяг і поклав перед Булавіним усі свої пістолети — навіщо таїтися?