Читати книгу - "Мальва Ланда"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А як же твоє тіло? — спитала Лідія, втираючи сльози.
— Батько мій довго його шукав, а якось сповістив, що знайшов. Тільки тіло моє на той час вже завело собі нову голову…
— Стривайте, — перебив Бумблякевич, — я знаю, про яку голову йдеться! То голова бухгалтера Цибульки!
— Так, це чоловіча голова. Звідки ви знаєте?
— Мені видається, що… е-е… одним словом, я спав з вашим тілом, — признався Бумблякевич.
— Що? Ви спали зі мною? — обурилася Адольфина.
— Та не з вами, а з вашим тілом, котре мало на собі голову бухгалтера Цибульки.
Та бідолашній голівці було важко щось второпати в цій історії, і вона наполягла, щоб Бумблякевич розповів усе за порядком, а коли він закінчив, сказала:
— Це схоже на правду. Батько не втаємничував мене в деталі, але з вашої розповіді виходить, що мій батько якимось чином зв'язаний з тим іншим світом?
— Мабуть, через капітана Тягны-Рядно, — відказав Бумблякевич. — Про нього він вам нічого не казав?
— Ні. Сказав тільки, що йому вдалося вистежити моє тіло і що воно тепер знаходиться в замку.
— Коли він таке сказав?
— Позавчора.
— Що ж, цілком можливо. Якраз перед тим уночі панна щезла, а мене хтось приголомшив. То мусив бути пан Ліндер. Але чому він забрав її до того замку?
— Він вирішив ще зачекати і не повертати мені тіла. Боїться, що я знову втечу і нароблю клопоту. Тому я вирішила сама здобути своє тіло…
Адольфина уважно зміряла Бумблякевича кокетливим поглядом і спитала:
— То ви кажете, спали зі мною? Ну, і як? Як вам моє тіло?
— Я так і думала, що це якась простигосподи, — зітхнула Емілія.
— Мовчи, шкаралупка! — стрільнула очима Адольфина. — Я на відміну від тебе свою цноту зберегла. Чого ж ви мовчите? Хіба не так?
— Авжеж, я мав справу з панною, — замріяно промовив Бумблякевич. — Ваше тіло було досконале. Коли я приглянувся до вашої голови, то ще подумав собі: якби цій голівці та таке тіло, як у того нещасного Цибульки, то се була б ого-го яка краля!
— Справді? Так і подумали?
— Еге, от хай лусну, коли брешу.
— Ну, то виходить, що ми з вами коханці?
— А я не казала? — підморгнула сестрам Емілія. — Отаке нещастя, качан якийсь безтілесний, а куди гне!
— Виходить, що коханці, — погодився Бумблякевич.
— Ну що ж, ви мені подобаєтесь, — визнала Адольфина. — Ви круглий і я кругла, ха-ха-ха… І якщо ви вже встигли пригостилися моїм тілом, то зосталася зовсім дрібничка — пригоститися моїми вустами, — і тут вона смачно поплямкала.
— Гей! — гукнула Емілія. — Ти не дуже свого писка роззявляй на чужий коровай!
— А то чий же се коровай! — спитала невинним голосом Адольфина.
— А не твій! — відрізала Емілія якомога грізніше.
— А чий же?
— А не твій! — ще грізніше втяла Емілія.
— А чий же? Чий?
Бумблякевич тільки весело підсміювався з тієї сцени.
— Мій! — нарешті вирвала зі себе Емілія, випроставшись із руками в боки на весь свій куценький зріст.
— І мій! — кувікнула Лідія.
— І мій! — писнула Соломія.
— Ага, то вас аж троє! — насмішкувато проказала Адольфина. — Чудово. Почнемо зі старшої.
І в один мент підкотилася до Емілиної ноги та вхопила її за литку, аж та з вереском повалилася на землю. Не знати, чим би це скінчилося, але Бумблякевич поквапився їх розборонити. Голова його послухалась і розтиснула зуби. На щастя, шкіри вона не прокусила, і Емілія відбулася самим переляком.
— Я заб'ю її! — кипіла Емілія, потираючи литку. — Я втоплю її! Спалю на вугіль!
— Перестаньте сваритися, дурні баби, — намагався їх примирити Бумблякевич. — Невже конче мусите мене поділити? Особисто мені найліпше, коли я нічий. Маємо спільну мету і будемо ділити її.
— Вони мене образили, — сказала Адольфина. — Я їх перша не зачіпала. Тепер нехай знають, що я здатна себе оборонити. Зрештою, то було тільки попередження, бо я могла відбатувати шмат литки, як шматок пирога. У мене зуби, як ножі.
— Не дуже нахваляйся, — процідила Емілія. — Ми теж не з лика шиті. Знайдемо на тебе спосіб.
— Ну-ну, ви мені тут добалакаєтеся, — втрутився Бумблякевич. — З вами по-доброму, то починаєте дибки ставати. Якщо мені зараз же не замиритеся, то покину вас і піду собі сам. Нащо ви мені здалися? Ви троє, виявляється, дороги до замку не знаєте, а тебе тягни на собі.
Усі три карлиці, мов на команду, гугупнули свому лицарю в ноги і заскиглили, заблагали не кидати їх напризволяще, бо ж вони такі маленькі, такі безпорадні, такі слабенькі, що пропадуть самі в цих нетрях ні за цапову душу. А з головою вони вже пересварюватися не будуть, нехай їй грець. Адольфина теж заприсяглася зуби в хід більше не пускати.
По тій ото розмові рушили вони знову в мандри, і джунґля розкривала перед ними все чудесніші свої скарби, то дивуючи красою, а то жахаючи потворністю. Стовбури дерев проминали їх, мов колона вояків з похмурими застиглими виразами на обличчях, з напівзаплющеними очима і з руками, що несли на собі небо, якого й видко не було крізь гущавину листя.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мальва Ланда», після закриття браузера.