Читати книгу - "БотакЄ"

ерозія, врешті завжди, коли чомусь думається про все це (також незрозуміла річ - іноді думається, а переважно ні, а чому думається про ці ревнощі - ніколи не відомо), то згадую собі, як їх називають поляки. Заздрість… Згадавши це, думала про цілі ті ревнощі вже зовсім інакше.

Бо заздрість. І що тут казати.

Заздрість нічого спільного з любов’ю не має, якщо не трактувати любов як відкриту чи приховану форму самолюбування. Але вона є, вона катує, нищить, убиває. Але вона може і тримати тих, кому вона потрібна. Навіть з катуванням, із самокатуванням.

Було би найпростіше стверджувати, що фундаментом ревнощів заздрості є таке сильне примітивне стихійне людське натуральне почуття, як відчуття власності, жага власності. Переважно так і стається. Однак ревнощі до минулого натякають на щось трохи глибше, складніше, значно прихованіше, системніше вибудуване і захищене численними рівнями безпеки з вишуканими кодами доступу, які, врешті, забуваються настільки, що стають примарами недоступу.

Йдеться про те, що існують речі, якими володіти неможливо, виходячи із звичної теорії власності. Бо йдеться про рівень концентрації всього світу в тобі самому. Йдеться про ступінь вільності дееґоцентричності. Щоби наважитися на аж таке, потрібно визнати не тільки свою неабсолютність. Треба визнати власну недосконалість. Тож системи самозахисту включають у більшості випадків реакцію заздрості. Заздрість як неспроможність. Неспроможність як страх. Страх як ревнощі…

Коли сліди чийогось минулого раптом переходять через твою пустку. Коли ти таємно і злісно відчуваєш, що не можеш запропонувати комусь, кого любиш, такої повноти буття, яку вона запізнала з кимось іншим. Очевидно, що йдеться не про те, що можна виміряти фізичними чи економічними показниками. І навіть не частотою зміни різноманітних вражень. Бо справа стосується лише повноти наповнення найпростіших підставових речей. Справа лише в тому, щоби змогти бути посередником між сонячним світлом і рецепторами її очей, між густиною води і подразненням дотикових клітин її шкіри…

Якщо дивишся у власну прірву і бачиш, що там нема кладки, якою би вона перейшла, бо ти не можеш цю кладку витиснути із стін своєї прірви, тоді з’являється заздрість не так до того, хто це колись міг зробити, як до неї. Яка пам’ятає, що щось таке ймовірне. Власне так народжується найхворобливіша заздрість, найболючіші ревнощі. Насправді той біль ні про неї, ні про того когось, ні про минуле, ні про майбутнє. Той біль про тебе.

Зрештою, він може - як усе отруйне, якщо вірити гомеопатії - стати лікувальним. Такою собі відважною самодіагностикою. Роби щось із собою, а не з нею і її минулим. Може, зумієш себе порятувати.

Неквапливість

Організатори цього виїзду справді постаралися. Впродовж одного дня журналісти з усіх областей України мали можливість поїздити всілякими цікавими місцями довкола Хуста на Закарпатті. Нас привозили на черговий запланований об’єкт, швиденько все показували і розповідали, знову запихали до автобуса, і їхалося далі. Все за заздалегідь продуманим планом. Щоправда, зупинок не було ні на Полі Красному, де відбулася остаточна битва за Карпатську Україну в березні 1939-го, ні на Хустській фільцовій фабриці, чиї капелюхи свого часу найчастіше можна було побачити на головах на трибуні на Красній площі на першого травня.

У Виноградові ми дивилися на виноградники на Чорній горі і ходили тунелями підземелля під Чорною горою. Там у велетенських бочках вистоювалося вино. Хтось марно пробував улізти в спеціальні дверцята порожньої бочки. Виявилося, що для миття бочок споконвік беруть страшенно дрібненьких чоловічків (ті дверцята, власне, для них). У студеній підземній деґустаційній залі ми пили - як на якійсь язичницькій святій вечері - дванадцять тутешніх вин: від найсухішого до найкріпленішого. Довгої лекції винороба навіть не дослухали - бо поспіх, бо далі, бо досить, бо треба ще так багато встигнути.

Ми ще дійсно багато встигли, заки доїхали до Нижнього Селища. Це село відоме передовсім своєю сироварнею, на якій роблять чудесний селиський сир, і гуртом «Гудаки», в якому грають і співають місцеві люди. А ще Селище могло би бути взірцем для цілої України. В ньому на кожному кроці видно, що може зробити сама громада без нічиєї допомоги, якщо захоче, подумає і постарається.

У школі діє туалет, який усе органічно переробляє на добриво і тепло. Вулички засипані шутром. У клубі відразу після уроків зависають діти (а їх тут - як у Латинській Америці - сорок відсотків). Вони грали у пінґ-понґ, танцювали бальні танці, грали на гітарах, тягали залізо. На сцені йшла репетиція вистави, якою керувало двоє студенток Київського театрального інституту, котрих спеціально запросили до села на кілька місяців. Урешті ми дійшли до найголовнішого - до сироварні. Подивилися на перелік вимог до молока, яке приймають у селян за дуже файною ціною. Вимоги ґарантують якість. Головне - звикнути не обдурювати. Плата за це буде більшою, ніж очікувалося. Три ґатунки селиського сиру добре продаються в Києві і в Ужгороді. Зароблене повертається у громаду. Так просто…

Ми ще їли сири, розчиняючи смак білим вином, а організатори вже натискали на чоловіка, який усе це придумав, організував і взяв на себе всю відповідальність. Давай скорше, ми маємо десять хвилин, ми збиваємося з графіка, скажи журналістам таємницю таємниць, то нічого, що часу мало, вони все зрозуміють, їм багато і довго не потрібно, специфіка роботи, ритм життя, треба швидше і більше, навіщо заглиблюватися, не переоцінюйте себе, такі, як ви, у роботі газетярів миготять, з’являються і зникають назавжди…

Чоловік узяв ще один кавальчик власного сиру, запив його власним вином. Він сказав, що в такому разі нема сенсу щось розповідати. Тут треба хоч трохи побути, щоби щось перебути і пробути, казав він.

Не кричи: «Вовки!»

Кілька років тому вони ще жили на одному з найгарніших карпатських хребтів. У старезній справжній ґражді. Батькам було трохи за сорок. Мали трьох дітей. Старша донька вже пішла десь у доли до мужа і вродила першого внука. Середущий був у війську. Наймолодша жила зі старими. Ходила до останнього класу середньої школи. Слово ходила має тут особливе значення. Зі своєї високої гори вона щодня сходила майже десять кілометрів. Зворотний шлях був легший - бо догори, але довший - бо догори.

Вони жили так, ніби іншого світу нема. Все робили собі самі. Мали свою полонину, свою ґражду, свої коні, своє сіно. Збоку - трохи свого лісу. Свої сани, якими вниз і вверх можна їздити тільки по траві. Слизькості снігу коні не витримають, навіть якщо підпирати їхні груди своїми