Читати книгу - "Точка Обману"

Коркі саркастично примружився на корабель унизу.

— Щоб усі бачили? А як же не бачити, коли твій корабель світиться, наче новорічна ялинка? Мабуть, Ен-бі-сі не шкодує грошей на твої рахунки за електрику.

Вертоліт знизився, заклав віраж навколо освітленого судна, і пілот почав маневрувати, підводячи машину до вертолітного майданчика на кормі корабля. Навіть з висоти Толланд бачив, як стрімка течія шарпає корпус «Гої». Поставлена на носовий якір, вона вирівнялася за течією і сіпалася на товстелезній якірній линві, як тварина, посаджена на ланцюг.

— Красуня, нічого не скажеш, — зауважив пілот і розсміявся.

Толланд відчув у його голосі сарказм. Бо насправді «Гоя» мала огидний вигляд. Як величезна товстозада баба — за словами одного телевізійника. Це було одне з сімнадцяти суден, які характеризувалися малою площею ватерлінії. Масивна платформа, що піднімалася на тридцять футів над поверхнею води, трималася на чотирьох опорах, а ті, в свою чергу, — на великих поплавцях. На відстані судно мало вигляд низької бурової платформи. Зблизька ж воно нагадувало палубну баржу на ходулях. Житловий відсік, лабораторії та капітанський місток розташовувалися в ярусній надбудові, і все це нагадувало плавучий кавовий столик зі спорудами, безладно наліпленими одна на одну.

Незважаючи на свою «нешвидкісну» зовнішність, конструкція «Гої» забезпечувала їй малу площу ватерлінії, а отже, і додаткову остійність. На цій піднятій над поверхнею води платформі легше було знімати фільми, легше працювати в лабораторії, а гості-науковці менше потерпали від морської хвороби. І хоча Ен-бі-сі напосідала на Толланда, щоб той дав згоду придбати сучасніший корабель, океанограф не погоджувався. Попри те що протягом останніх років з’явилися судна кращі і навіть більш остійні, цей корабель був йому домівкою ось уже близько десяти років і саме на ньому він відчайдушно боровся з депресією після смерті Селії. Інколи вночі Толландові й досі чувся її голос у посвисту вітру. Може, коли примари зникнуть, він подумає про придбання нового судна. Але не зараз.

Коли вертоліт приземлився на кормовий майданчик, Рейчел не відчула сподіваного полегшення. Але приємний момент полягав хоча б у тому, що вона вже не летіла над поверхнею води. Поганим же моментом було те, що вона все одно на ній стояла. Переборовши легке тремтіння в ногах, вона вибралася на палубу й озирнулася. Палуба виявилася напрочуд захаращеною і маленькою, особливо коли на ній з’явився ще й гелікоптер. Перевівши погляд на ніс, Рейчел з подивом побачила перед собою основну частину судна — непоказну багатошарову конструкцію.

Толланд підійшов і став біля неї.

— Знаю, — сказав він, долаючи шум сильної течії, — на телеекрані вона здається більшою.

Рейчел кивнула.

— І більш остійною.

— «Гоя» — одне з найбезпечніших суден в океані. Це я тобі гарантую. — Поклавши руку на плече Рейчел, Толланд повів її через палубу.

Тепло його руки заспокоїло Рейчел більше, аніж слова. Та, поглянувши на корму, вона побачила за судном бурхливий потік води, наче воно мчало на всіх парах. «Та ми ж сидимо на мегаплюмі!» — злякано подумала вона.

У центрі тильної частини палуби Рейчел помітила вже знайомий їй одномісний батискаф «Тритон», що висів на гігантській лебідці. Цей «Тритон», названий на честь грецького бога морів, мав зовсім інший вигляд, аніж його попередник «Альвін». Попереду у «Тритона» був акриловий напівкруглий купол, через що він більше нагадував гігантський акваріум, аніж глибоководний апарат. Рейчел ціпеніла від самої лише думки про занурення в океан на глибину кількох сотень футів, коли од води тебе відділяє лише акриловий лист. Утім, якщо вірити Майклу, найнеприємнішою частиною подорожі у «Тритоні» було початкове занурення: коли батискаф поволі опускають лебідкою крізь люк на кормі «Гої» та маленький підводний човен гойдається над хвилями, наче маятник.

— Напевне, Ксавія в гідролабораторії, — сказав Толланд, рушаючи через палубу.

Пілот берегової охорони залишався у вертольоті, маючи суворий наказ не вмикати радіо.

— Ти лишень поглянь, — сказав Толланд, зупиняючись біля поруччя на кормі судна.

Рейчел неохоче наблизилася. Вони перебували високо над водою — аж тридцять футів, та все одно вона відчула, як від води йде тепло.

— Температура приблизно така сама, як і в гарячій ванні, — пояснив Толланд, перекрикуючи шум течії. — Ось поглянь, — сказав він, клацаючи вмикачем.

У воді за кормою з’явилася широка світна дуга, що освітлювала корабель знизу, наче в басейні з підводним освітленням. Рейчел та Коркі аж охнули в унісон.

Вода довкола корабля повнилася якимись примарними тінями, їх було багато — десятки. Зависнувши на глибині лише кількох футів, під освітленою поверхнею, ціла армія якихось чорних та блискучих об’єктів трималася паралельно один одному, долаючи сильну течію. Їхні характерні молотоподібні голови ритмічно погойдувалися, наче танцюючи під якусь доісторичну мелодію.

— Господи, Майкле, — вирвалося в Коркі. — Як все ж таки приємно, що ти нас сюди привіз.

Рейчел заклякла як укопана. їй захотілося відійти від поруччя, та вона не могла, заворожена моторошною картиною.

— Дивовижні створіння, еге ж? — спитав Толланд. І знову заспокійливо поклав руку на плече Рейчел. — Вони тижнями нишпорять у місцях з теплою водою. Ці хлопці мають найчутливіші носи у цих краях — бо у них збільшений розмір чуттєвої частки головного мозку.

Коркі скептично скривився.

— Збільшений розмір чуттєвої частки головного мозку?

— Ти мені не віриш? — спитав Толланд і почав нишпорити в алюмінієвому ящику, що стояв поруч. За кілька секунд він видобув звідти маленьку мертву рибину. — Чудово. А тепер — дивіться. — Діставши з холодильника ніж, він надрізав рибину в кількох місцях. Із неї почала сочитися кров.

— Я тебе благаю, Майкле, — простогнав Коркі. — Це так огидно!

Толланд кинув скривавлену рибину за борт, і вона упала у воду з висоти тридцяти футів. Не встигла вона торкнутися поверхні, як до неї одразу ж кинулися кілька акул, гризучись між собою, немов собаки, і націляючись на рибину рядами гострих сріблястих зубів. Мить — і риба зникла, розідрана на шматки.

Рейчел ошелешено повернулася до Толланда, а той уже тримав у руці ще одну рибину. Такого ж виду. Такого ж розміру.

— Цього разу крові не буде, — заявив він.

І, не розрізаючи риби,, кинув її за борт. Вона з плюскотом упала у воду — але нічого не сталося. Здавалося, плавучі молотки її просто не помітили. І наживка попливла за течією, не привернувши до себе жодної