Читати книгу - "20 000 льє під водою"

Наступного дня, 26 березня, я знову вийшов працювати і разом з усіма заходився видовбувати п'ятий метр. Бокові стіни і нижня частина тороса стали помітно товстішими. Ставало очевидним, що вони зійдуться скоріше, ніж «Наутилус» вивільниться. На якийсь час я впав у відчай. Ще трохи втоми й безнадії — і я не зможу навіть втримати у руках кирку, не те що довбати лід. Навіщо зараз мучитися, витрачати останні сили, якщо все одно нам не уникнути страшної смерті. Я уявляв, як нас зусібіч затискає у свої лещата вода, що перетворюється на невблаганний і непереможний камінь, як ми задихаємося від нестачі кисню… Такої страшної страти не вигадали навіть найжорстокіші дикуни. Мені здавалося, що я потрапив у пащу якогось страховиська і що його грізні щелепи ось-ось зімкнуться.

Коли капітан Немо, який працював разом із нами, проходив повз мене, я потягнув його за рукав і показав на стіни нашої тюрми. Стіна з правого борту помітно наблизилася до «Наутилуса» — тепер відстань між ними становила не більше чотирьох метрів.

Капітан Немо зрозумів мене і дав знак іти за ним. Ми повернулися на борт і познімали скафандри. Для розмови капітан Немо запропонував перейти до вітальні.

— Пане Аронаксе, треба зробити щось неймовірне, інакше ця вода, перетворюючись на лід, зацементує нас.

— А що ми можемо вдіяти?

— Якби тільки мій «Наутилус» був настільки міцним, щоб витримати цей тиск і залишитися цілим!

— То що було б тоді? — запитав я, не вловлюючи думки капітана.

— Та як ви не розумієте, що тоді процес зледеніння води став би допомагати нам? Невже не очевидно, що перетворення води на лід розірвало б крижані поля, що нас оточили, так само, як воно рве найтвердіші породи каміння? Це було б нашим спасінням, а не причиною загибелі!

— Можливо, капітане. Проте, якою б великою не була сила опору «Наутилуса», він все одно не витримає такого жахливого тиску і сплющиться у лист заліза.

— Знаю… Тому-то ми маємо покладатися не на милість природи, а на самих себе. Треба стримати процес зледеніння. Зближуються не лише бокові стіни, спереду і ззаду «Наутилуса» залишилося не більше десяти футів вільної води. Зледеніла вода скоро замурує нас.

— Скільки ще часу ми зможемо вільно дихати усередині «Наутилуса»?

Капітан Немо подивився мені просто у вічі і сказав:

— Післязавтра резервуари будуть порожні.

Все моє тіло вкрилося холодним потом. Я і сам це знав, проте з уст капітана сказане прозвучало як вирок. Та все ж, трохи опанувавши себе, я сприйняв його слова як поштовх до активної дії. Розуміючи усю безвихідь нашого становища і відчуваючи потребу негайно зробити щось для порятунку, я спробував поміркувати. Отже, 22 березня «Наутилус» занурився у вільні від льоду води полюса. Сьогодні 26 березня. Цілих п'ять діб ми протрималися завдяки запасам повітря у резервуарах «Наутилуса». Ту мізерну кількість дорогоцінного повітря, яка ще залишалася, необхідно було зберегти для льодорубів. Усі ті обставини настільки ясно закарбувалися у моїй пам'яті, що навіть зараз, коли я про це пишу, душу мою охоплює жах, і мені ще й досі здається, що немає чим дихати.

А капітан Немо щось мовчки обдумував. У якийсь момент з виразу його обличчя я зрозумів, що в його голові зародилася якась рятівна думка. Проте капітан похитав головою, ніби заперечуючи самому собі. Нарешті з його уст вирвалося одне слово:

— Окріп…

— Окріп?! — здивувався я.

— Так, окріп… Ми заточені у доволі обмеженому просторі. Якщо насоси «Наутилуса» увесь час викидатимуть струмені гарячої води, то температура оточуючого середовища мала би підвищитися і призупинити процес зледеніння.

— Треба спробувати, — рішуче промовив я.

— За справу, пане професоре!

Зовнішній термометр показував сім градусів морозу. Капітан Немо провів мене у камбуз, у той відсік судна, де працювали об'ємні дистиляційні апарати для видобування питної води шляхом випаровування. Їх накачали водою, і усе тепло від електричних батарей спрямували в труби, занурені у воду. Через декілька хвилин вода нагрілася до ста градусів. Потік гарячої води ринув у насоси, а на її місце надходила свіжа холодна вода. Тепло від електричних батарей було таким сильним, що холодна вода з моря, щойно пройшовши по трубах, в насоси надходила у вигляді окропу.

Через три години після накачування окропу зовнішній термометр показував шість градусів нижче нуля. Отже, ми вибороли один градус. Ще через дві години температура зовнішнього середовища становила чотири градуси.

— Ми переможемо, — сказав я капітанові. — Тепер нас точно не розчавить. Залишається побороти ще одну небезпеку — брак кисню.

За ніч температура води піднялася до одного градуса нижче нуля. Накачування гарячої води більше не могло підняти температуру ані на градус. Але оскільки зледеніння морської води можливе при температурі два градуси нижче нуля, я нарешті заспокоївся: загроза замерзання води минула.

Наступного дня, 27 березня, ми вибрали шість метрів льоду. А залишалося ще чотири метри — роботи на сорок вісім годин. Того дня наше становище наблизилось до критичного.

Від браку повітря мені здавалося, що тіло стало важким зсередини. До третьої години пополудні відчуття дискомфорту дійшло апогею. Я позіхав безперестанку, від цього почало зводити щелепи. Потреба у кисні зростала, а його вміст у повітрі дедалі зменшувався. Я відчував моральне і фізичне виснаження і повне оціпеніння. Врешті-решт я розпластався на ліжку і лежав лежнем у стані напівсвідомості.

Мій добрий Консель не полишав мене, хоча і мучився так само. Він брав мене за руку, підбадьорював, і у якийсь момент я почув його шепіт, альтруїстичний зміст якого мене вразив і повернув до життя:

— Ех, якби я тільки міг припинити дихати, щоб для пана професора залишилося більше повітря…

Коли я це почув, то не стримав сліз.

Перебувати всередині «Наутилуса» було неймовірно важко, кожен із нас чекав, коли настане його черга змінити напарника-льодоруба і зодягнути скафандр. Ритмічно працюючи кирками, ми невпинно вибивали лід. Це була важка робота: пальці на руках не згиналися, боліли плечі, наші тіла були покриті синцями. Але що таке фізична втома і біль порівняно з браком повітря — просто ніщо! Живодайне повітря вливалося у наші легені! Ми дихали! Дихали! І все ж ніхто не смів затримуватися за роботою довше, ніж було визначено. Тільки-но час зміни закінчувався, кожен покірно знімав з себе скафандр, передавав свій балон з повітрям товаришеві, щоб і той ковтнув джерела життя. Такий порядок запровадив капітан Немо, і сам його дотримувався. Наставав час мінятися, і він першим віддавав свій апарат помічникові, повертався в отруєну атмосферу корабля,