Читати книгу - "Прес-центр"

Френк По відповів не зразу, обличчя його напружилось.

— Розумна людина, мабуть, відбулася б жартом, а я ще молодий, тому ладен погодитися з вами — так, країна справді переживає важкий час…

Шеф відділу Дік Лоббс, прослухавши запис розмови з Френком По, який зробив Періфуа-молодший у машині, підвів очі на свого заступника й посварився пальцем.

— Ну, добре, нехай я «старий дурень», добре, але те, що моя Патрисія — шкарбанка, цього я вам не прощу…

Він підсунув Періфуа чашку з міцним китайським чаєм і, помовчавши, сказав:

— Я думаю, оцей По втягнеться, хлопець мислячий… Нехай вважає себе ідеологом… Потім пройде хрещення на ділі; якщо витримає, буде толк, у нього очі розумні, і ще я бачу в ньому пильність… Справжнім розвідником, кого слід просувати на верхні поверхи Ленглі, може бути той, хто зумів відкинути друга в ім’я нашої справи… Сподіваюсь, після вашої напутньої поради він безстрашно заведе друзів серед тих, хто нас найбільше цікавить… Дякую, Нелсон, я щасливий, що працюю з вами, старому дурневі є чого повчитися в молодої змії…

У Західній Європі По почав діяти під дахом репортера маловідомої газети «Стар»; її купила на пні ЦРУ, видавалась у Міннесоті, біс туди доїде, а право на акредитацію дає в будь-якому прес-центрі.

Френк поселився в Парижі, найняв невеличку мансарду на рю Лемуан, там, де жив молодий Хемінгуей; нужник був у холодному довгому коридорі, старовинний; сидіти доводилося орлом, навпочіпки, а він так не вмів, тому весь час боліли литки; взимку знизу, з нальоту, страшенно дуло, дуже боявся підхопити радикуліт, тим паче це родинна хвороба, батько з жахом чекав осені, його, бідолаху, завжди скорчувало в кінці жовтня і відпускало в середині березня, коли з океану вже тягло теплом.

Керівник Френка По в паризькій резидентурі, подивившись на його костюм, хмикнув:

— І в цьому вбранні ви збираєтесь іти в американську бібліотеку Роберта? Вас вивезуть на тачці. У вас з вух пре американська традиційність, так не можна…

— Я екіпірувався тут, — заперечив Френк, — у Парижі, за їхньою модою…

— А що таке тутешня мода? Знаєте?

— Не дуже. Буду вдячний, якщо поясните.

— Коли текстильний бос затоварюється і стоїть на грані краху, він відстібує кілька десятків тисяч директорові журналу мод, платить сотню тисяч продюсерові Бельмондо та імпресаріо групи АББА, щоб ті доручили костюмерам пошити для улюбленців Європи розкльошені штани і широченні спідниці, стадо попре за зірками, ох, ох, паризькі законодавці, в журналі мод з’явиться новий фасон, і, таким чином, надлишки затовареного матеріалу збуто. А коли, навпаки, погано з баранами і немає вовни, чи страйкують ткачі, чи неврожай бавовни, тоді цей самий текстильний дядя заряджає того самого директора журналу мод, платить за рекламу на телебаченні зіркам журналістики, знову ткне в лапу продюсерам Софі Лорен, Ланкастера і Алена Делона, ті знімаються у вузеньких штанцях, платтячках в обтяжку, — нову моду впроваджено, а в підоснові, Френк, зелененькі старого діда, котрий павуком сидить у своєму текстильному офісі й стриже купони з довірливих жителів планети Земля… Поїдьте, любий, на Монмартр, у дешеві крамниці, де торгують араби й євреї, чистий Інтернаціонал, у них і одягніться, тоді вас приймуть на набережній у Роберта, він же воював у бригаді Лінкольна, в нього онука Хемінгуея виступає, закликаючи до революції, у них галстук — символ буржуазного розкладу, а ви… Тільки не здумайте податися на Блошиний ринок, там зараз деруть утридорога, там тепер жінки мільйонерів одягаються… Мода, так її розтак… І в посольство більше не приходьте, тутешні фліки вміють ставити стеження… В разі чого я вас знайду сам, а так поринайте в море пригод, центр визначив вашу програму як вільну…

… Френк По назавжди запам’ятав той день, коли Роберт запропонував йому — після того, як він акуратно повернув книжки, які брав уже три місяці підряд, — залишитися на вечір, прийдуть цікаві люди, якщо у вас є інтерес до філософії часу, сказав він, вам буде приємно послухати, тільки не пишіть у вашу газету, це не для останньої полоси, а для душі.

В маленьку кімнатку Роберта набилося багато людей; Френк упізнав режисера Рауваля з Барселони, професора Жовіса, той вів курс основ соціалізму в Страсбурзі; особливо багато було молодих американців, які навчалися в Сорбонні, і німців, які приїхали з Вільного університету в Західному Берліні.

Гості скинулись, Роберт попросив прибиральницю Хосефу піти до крамниці, вона принесла десять пляшок дешевого червоного вина, сир і чотири довжелезні батони; гості посідали на старенькій тахті, підвіконнях, на підлозі: виступав Фріц Тузенберг, магістр з Аахена; а втім, це не був виступ у звичайному розумінні слова, тут збиралися однодумці, ті, хто не згоджувався, сподівався знайти свою правду в цьому світі, який занапащає сам себе в очманілій, нікому не потрібній метушні.

— Оскільки античність не знала археології, — говорив Тузенберг, — так само, як і літочислення, а плинність життя вимірювалась лише чергуванням Олімпіад, то там не існувало чіткого уявлення про тривалість, тобто про надійність буття. І оскільки не було роздумів про майбутнє, була відсутня й така категорія, як пам’ять.

— А Цезар? — роздратовано заперечив професор Жовіс. — Як-не-як він реформував календар, тобто зафіксував фактор часу, історії, пам’ять…

Тузенберг похитав головою.

— Календар Цезаря — свідчення зовсім іншого роду, адже він мав намір заснувати династію, повстав проти традицій республіки і за це його вбили… Рим, мабуть, інтуїтивно боявся часу, не хотів думати про нього, прагнув до індійської культури, до таїнства нірвани, яка відкидає саме поняття хвилин, днів, років… У цьому головна відмінність античності від нашої, європейської культури; там — відторгнення години, спроба жити поза часом; а в нас кожна хвилина значима, в цьому сенс Європи.

— У такому разі, — сказав директор бібліотеки Роберт, — відчуття часу найбільш застосовне до Штатів; формула «час — гроші» знайшла себе саме в нас.

— Ця формула містифікує «час», — заперечив Тузенберг. — Історію не можна оцінювати, вона поза поняттям грошей, товару і ваги… В пам’яті поколінь залишаться ваші Джефферсон, Вашінгтон і Лінкольн, з їхніми постулатами американської демократії, а не прагматична ідентифікація часу з грошима… Годинники на соборах європейських міст б’ють кожні чверть години, зв’язуючи минуле з майбутнім. Механічні годинники винайшли у нас в Європі, коли склалася могутня держава саксонських імператорів… Владі потрібно стежити за часом, у ньому реалізуються велич, у ньому фіксується безсмертя, тобто пам’ять людська… На шляху