Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

коли чоловіки зупинилися, щоб прислухатися, чи просто запідозривши, що їхня ціль поблизу, жінка вихопилась і застрелила їх. Бах, бах! Потім вона підбігла й викинула їхню зброю. Це було схоже на бойовик. Відтак вона помчала, чи, точніше, покотилася з хлопчиком, мало не впавши зі схилу, до машини «БМВ», що стояла тут, на стоянці. Перш ніж вони залізли в авто, я помітив, що жінка щось тримала в руці — сумку чи комп’ютер.

— То вони поїхали звідси на «БМВ»?

— З шаленою швидкістю. Куди — я не знаю.

— Добре.

— Але це ще не все.

— Що ви маєте на увазі?

— Там був ще один автомобіль. Гадаю, «ренджровер», чорний, нової моделі.

— Що сталося з ним?

— Спершу я про нього, щиро кажучи, не думав, а потім був захоплений розмовою з рятувальною службою. Та коли я саме збирався покласти слухавку, то побачив, що отими дерев’яними сходами спускається ще двоє людей — високий худорлявий чоловік і жінка. Добре розгледіти їх мені, звісно ж, не вдалось. Однак дві речі про ту жінку сказати можу.

— Що саме?

— Вона була непересічна. І дуже зла.

— Непересічна, тобто гарна?

— В усякому разі ефектна, стильна. Це можна було побачити за милю. Але вона страшенно гнівалася. Перш ніж сісти в «ренджровер», вона дала чоловікові ляпаса, а найдивніше те, що хлопець майже не відреагував. Він просто кивнув, ніби вважав, що так йому й треба. Потім вони поїхали кудись. За кермом сидів чоловік.

Соня Мудіґ усе записала й зрозуміла, що мусить якнайшвидше оголосити «БМВ» і «ренджровер» у державний розшук.

Ґабрієлла Ґране пила капучино на своїй кухні в будинку на Віллаґатані, думаючи, що вона тримає все під контролем. Проте вона, очевидно, була просто шокована.

Гелена Крафт викликала її до свого кабінету на восьму ранку. Ґабрієлла здогадувалася, що її не просто звільнять. Будуть і правові наслідки. Отже, вона не зможе знайти іншої роботи. Її кар’єра скінчиться в тридцять три роки.

Однак це ще півбіди лиха. Вона знала, що знехтувала букву закону і свідомо пішла на ризик. Але вчинила так, бо вірила, що то найкращий спосіб захистити сина Франса Балдера. А тепер, після стрілянини в її літньому будиночку, ніхто, бачиться, й не знає, де хлопчик. Можливо, він тяжкопоранений чи навіть мертвий. Ґабрієллу роздирало почуття провини — спочатку батько, а тепер син.

Вона встала й подивилася на годинник. Була чверть на восьму. Вона вже мусить іти, щоб устигнути звільнити свій робочий стіл перед зустріччю з Геленою. Вона поклала собі триматися гідно, не виправдовуватися й не благати, щоб її залишили. Вона мала намір бути сильною або принаймні видаватися такою. Раптом задзвонив її блекфон, та відповідати їй не хотілося. Вона взула чоботи, одягнула пальто «Прада» й екстравагантний червоний шарф. Якщо вже їй судилося потонути, то треба зробити це красиво. Ґабрієлла стала перед дзеркалом у передпокої й почала підправляти макіяж, іронічно показуючи собі знак перемоги точнісінько так, як Ніксон, коли йшов у відставку. Блекфон задзвонив знову, і цього разу вона знехотя відповіла. То була Алона Касалес з АНБ.

— Я вже чула, — сказала вона.

Ну, звісно, чула.

— Як ти почуваєшся? — запитала Алона.

— А як ти гадаєш?

— Як найгірша людина в усьому світі.

— Десь так.

— І як людина, що більше ніколи не знайде роботу.

— У самісіньке око, Алоно.

— Тоді дозволь мені сказати, що тобі нема чого соромитися. Ти правильно вчинила.

— Ти жартуєш?

— Це не найкращий момент для жартів, дорогенька. У вас був кріт.

Ґабрієлла глибоко вдихнула.

— Хто?

— Мортен Нілсен.

Ґабрієлла заціпеніла.

— Маєш докази?

— О так! За кілька хвилин я тобі все надішлю.

— Навіщо Мортенові знадобилося нас зраджувати?

— Підозрюю, що він не розглядав це як зраду.

— А що ж це, як не зрада?

— Співпраця зі Старшим Братом. Можливо, виконання свого обов’язку перед провідною країною вільного світу? Звідки мені знати?

— Значить, він постачав інформацію вам?

— Він скоріше стежив за тим, щоб ми могли забезпечувати самі себе. Постачав нам відомості про ваші сервери й шифри. Це не так обурливо, як звучить. Погляньмо правді в очі, ми підслуховуємо все: від пліток сусідів до телефонних дзвінків прем’єр-міністра.

— Але цього разу витік пішов далі?

— Еге ж, ніби ми якась прірва. Я знаю, Ґабрієлло, ти не додержала приписів, та я цілком упевнена, що з морального погляду ти діяла правильно. І я неодмінно простежу за тим, щоб твоє керівництво зрозуміло це. Ти здогадалася, що в твоїй організації щось прогнило, тому не могла діяти всередині її. Однак ти була сповнена рішучості не ухилятися від своєї відповідальності.

— Проте вийшло кепсько.

— Іноді виходить кепсько, хоч як ретельно ми зважуємо все.

— Дякую на доброму слові, Алоно. Але я все одно ніколи не пробачу собі, якщо з Авґустом Балдером щось станеться.

— Ґабрієлло, хлопчик у безпеці. Він тепер їде машиною в засекреченому напрямку з панною Саландер — на той випадок, якщо комусь знову заманеться їх переслідувати.

Ґране, здавалося, не зрозуміла.

— Що ти маєш на увазі?

— Що він цілий і здоровий, крихітко. І завдяки йому вбивцю його батька спіймали й розпізнали.

— Тобто Авґуст живий?

— Саме так.

— Звідки ти знаєш?

— Скажімо, я маю дуже вдало розташоване стратегічне джерело.

— Алоно…

— Так?

— Коли те, що ти кажеш, правда, то ти повернула мені життя.

Закінчивши розмову, Ґабрієлла Ґране зателефонувала Гелені Крафт і наполягла на тому, щоб на їхній зустрічі був присутній Мортен Нілсен. Керівниця неохоче, але погодилася.

О пів на восьму ранку Ед Нідгем і Мікаел Блумквіст спускалися сходами від будинку Ґабрієлли Ґране до припаркованої на пляжі машини «ауді». Усе навколо було вкрите снігом, обидва чоловіки мовчали. О пів на шосту Мікаел дістав від Лісбет повідомлення, таке ж коротке, як і завжди: «Авґуст неушкоджений. Ми ненадовго сховаємося». Вона знову нічого не написала про свій стан. Але звістка про хлопчика дала неймовірну полегкість.

Згодом Мікаела допитали Соня Мудіґ і Єркер Голмберґ. Журналіст докладно розповів їм про те, що робили за ці останні кілька днів він сам і взагалі редакція. До нього поставилися без зайвої прихильності. Однак у Блумквіста склалося враження, що вони його якоюсь мірою зрозуміли.

Тепер, годину по тому, він ішов повз пристань. Трохи віддалік зникла в лісі козуля. Мікаел усівся на водійське місце, чекаючи Еда, який ступав слідом за ним. Американця мучила спина.

Дорогою до Брюнна вони потрапили в затор. Вони стояли кілька хвилин, і Блумквіст подумав про Зандера. Власне, Андрей не виходив йому з голови. Він і досі не