Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

ні про долю Андрія, ні про долю його дванадцятьох товаришів того дня і в їх військовій частині. Або вдавали, що не знали. Нарешті, 31 серпня пізно вночі в Запорізькому шпиталі відповіли, що сьогодні до них надійшло близько двохсот поранених з-під Іловайська: «…кажіть прізвище, будемо уточнювати в списках». Сина в списках не виявилося. Тут у неї зажевріла слабка надія, що Андрій врятувався – вийшов або виходить зараз із оточення, або потрапив у полон, і його скоро відпустять. Уранці Олена Миколаївна ще раз подзвонила командирові частини, і той повідомив, що з тринадцяти бійців дванадцять нині дійсно в полоні, а один – загинув. Цей один – Андрій. Приголомшена вістю, вона просиділа на краю стільця доти, поки ближче до полудня з частини не приїхали військові й детально не розповіли, як усе сталося. Їх саперно-інженерне відділення – тринадцять бійців, яким командував сержант Гончарук – разом із бійцями добровольчих батальйонів виходили у великій колоні – багато вантажівок, емтеелбе, бетеерів, навіть декілька танків – із оточення так званим «зеленим коридором». Під селом Н. почався обстріл. Андрій і ще один хлопець з батальйону «Київ-1» загинули, як і безліч інших бійців із інших підрозділів. Їхніми тілами там усіяно все поле. Коли солдат, які залишилися живі, почали оточувати росіяни, щоб узяти в полон, один з бійців саперного відділення сховався в селі. Під час зачистки його, однак, знайшли, але він устиг дати номер телефону командира частини місцевій мешканці. Тá увечері передзвонила і сказала, що солдат просив передати, що дванадцять бійців – усе відділення – потрапили в полон, а один – убитий, але хто саме, вона не знає. А взагалі сказала, що вбитих українців тут дуже багато. Двох вона встигла приховати трохи далі від дороги, але можна знайти. Там видно – хрестики з гілочок стоять. Інших, хто лежав на виду, зібрали в чорні мішки і забрали сепаратисти. З усього сказаного виходило, що один із двох похованих – Андрій.

– Ви його знайдете? – запитала матір в офіцерів.

– Н. і околиці нині повністю контролюються росіянами і сепаратистами. Всіх, кого можемо, ми вивозимо, є така домовленість, там працює Червоний хрест. Вони підбирають всіх, кого знаходять. Ну, або те, що від них залишилося…

Мати заплакала. Те, що її син міг бути вбитий, вона припускала. Він сам вибрав собі таку непросту роботу: йшла війна… Але те, що він не буде похований по-людськи, що його могила – десь там, на далекому чужому Донбасі, де його закопали, як пса, без імені й прізвища, і вона буде позбавлена можливості приходити до нього, говорити з ним, що дружина і син не зможуть відвідувати батька на кладовищі – ця думка здавалася їй нестерпною. Але ще страшніше для неї було усвідомлювати, що вона ніколи не зможе його знайти.

Олена Миколаївна металася по хаті, дзвонила, обривала телефони військової частини, СБУ, але ніхто не знав, чим допомогти. Єдина надія залишалася на те, що Андрія підбере Червоний Хрест, але жодних відомостей від військових більше не надходило. Так пройшло три безсонні доби. Четвертого вересня у відпустку приїхав її зять Стас, чоловік старшої доньки, який служив у миротворчому контингенті в Косово. Похмуро вислухавши тещу, Стас вийшов на вулицю, закурив і почав дзвонити. Весь цей час на нього нестримно зі своєї будки гавкав Барсик, невеликий чорний бойовитий пес. Після півгодини розмов і п’яти сигарет Стас повернувся в будинок:

– Треба будку Барсику полагодити, зовсім дах продірявився, – сказав похмуро.

– Невже? – здивувався тесть, міцний темноволосий мовчазний чоловік під шістдесят, який після розвалу місцевого цукрового заводу і декількох років безпросвітного безробіття і безгрішшя, нещодавно, нарешті, влаштувався в госпчастину місцевої сільської школи. – Я й не помітив.

– Ніхто нічого не знає, що робити, навіть у Міністерстві оборони, – Стас був щиро здивований такими обставинами. – Збирайтеся, мамо. Думаю, треба до командира їхати. Телефоном правди не доб’єшся.

Село знаходилося від районного центру, де базувалася частина, за годину їзди запорошеною розбитою дорогою. За рогом починалося кладовище, й Олена Миколаївна відвела погляд – їй здалося, що там нічого немає, лише порожнеча і морок хрестами блукають за огорожею.

З вікна відкривався вид на невеликий асфальтований плац, який підмітали молоді солдати. Командир частини задумливо дивився на папери, що лежали на столі, потім на плац і солдат, і по колу, кілька разів, неголосно, але твердо повторював, як заклинання, декілька фраз. Речення і слова часто не узгоджувалися поміж собою, але з вуст командира вони звучали підкреслено переконливо, як аксіоми:

– Якби він тут… Ми б з похоронами, як годиться, допомогли. З військовими почестями… І машину, і… А так… Є ж іще надія, що вивезуть. Інші з полону…

– А не можна подзвонити в Червоний Хрест? З кимось поговорити там? Розповісти, щоб вони прямо туди, до села, під’їхали? Дати приблизні координати, де це сталося? – допитувався Стас.

Командир розвів руками:

– У мене такої можливості немає.

– А у кого є?

– Не можу сказати. Може, у міністра оборони.

– Якщо у міністра, то надії точно немає, – Олена Миколаївна бачила, що командир зайняв глуху оборону, і йому цей загиблий сержант, а по факту – зниклий безвісти, – як кістка в горлі.

– Думаю, якщо логічно підійти, то мінімально можна сподіватися, що знайдуть, – роздумував уголос Стас, одночасно намагаючись допомогти тримати себе в руках і тещі. – Але лише мінімально. Вони ж тільки зверху пройдуться: вздовж доріг, по дорогах, по селах, там же ще обстріли йдуть, як я розумію? – командир частини закивав головою, підтверджуючи. – Ні по посадках, ні в поля, де можуть розтяжки стояти, Червоний Хрест не сунеться, тим більше, могили розкопувати… Але надія однак залишається.

Мати дивилася на чоловіків із відчаєм. Командир свердлив поглядом муху на склі:

– Я вам дам номер телефону цієї жінки, яка звідти дзвонила. Тетяна, здається, її ім’я. Навряд чи, звичайно, слухавку візьме, ну, а раптом? – запропонував про всяк випадок, щоб закінчити розмову.

– Треба знайти кого-небудь там, у «денеері», – сказав Стас. – І попросити привезти.

– Кого знайти? Сепаратистів? – здивувався командир.

– Ні. Звичайних громадян. Не всі ж там Путіну присягли. Пошукати родичів або знайомих, які живуть на окупованій території, і за гроші… попросити…

– У нас там немає родичів, – відгукнулася Олена Миколаївна. – Хоча, якщо пошукати…

– Може, у когось із сусідів є?

З цією думкою вони їхали додому, перебираючи в думках тих, хто міг би мати родичів на тій стороні. Розпитали у сусідів на вулиці, подзвонили далеким родичам до Криму, ближче до вечора поїхали в