Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

уцілілі – на поранених, дихати було нічим і нічого пити, та ніхто не скаржився. Вони вислизнули з чіпких лап смерті й тепер їхали додому – що могло бути на світі для них кращим фіналом у цій історії? По дорозі в машину, в якій їхав Дімон Коршунов, підсадили двох журналістів і одного солдата, перевдягнутого в цивільне, як з’ясувалося згодом – водія комбата «Дніпра-1». Слава і Тарас розповіли про свої пригоди: як драпав із поля бою генерал Хомчак, як їх колегу Єгора Воробйова забрали в полон чи то «денеерівці», чи то росіяни, і доля його наразі невідома, як їх обіцяли розстріляти, та замість цього передали Червоному Хресту, але вони не ображаються за це, зовсім ні.

У Волноваху колона потрапила лише під вечір. Бійці ледве встигли поїсти біля старого аеродрому, як пройшов розголос, що сюди з двох боків прорвалися російські танки. Десь поруч дійсно чувся бій, і люди в паніці кинулися до машин, і весь транспорт водночас рушив до дороги, в результаті виникла пробка, і поки машини штовхалися і не могли виїхати, надійшла інформація, що танки або розвернулися самі, або їх розвернули українські гармати, або вони взагалі нікуди не їхали, або їх взагалі й не існувало на цьому напрямку. Усім наказали повертатися на територію аеродрому і чекати на подальші розпорядження, на що, звісно ж, після такого вже ніхто не погодився.

Група бійців 39-о тербату на чолі з Пасічником знайшла начальника аеродрому, який не зміг витримати їх божевільного тиску і виділив для супроводу свій бетеер, який і вивів «камаз» у Запорізьку область, звідкіля бійці вже самостійно дісталися до станції Межової.

Стояв дуже спекотний яскравий сонячний день. Чорні з ніг до голови, просяклі кров’ю, смертю і гаром, хлопці, мружачи очі, вилізли з кузова. Навколо жили люди: діти їли морозиво, дівчина курила біля входу до автостанції, діди сиділи поруч із великими картатими торбами і сперечалися про війну і долар, баби торгували яблуками та вареною кукурудзою, метушилися таксисти біля своїх колимаг, продавщиці обмахували пиріжки й тістечка газетами, відганяючи мух.

– Пошукаємо автобуса? – запропонував Дімон Коршунов. – Від Межової до Дніпра – кілометрів тридцять, мають недорого взяти.

Вони пройшли крізь живий людський натовп, здивовано озираючись. Тут нічого не помінялося, та й не повинно було, але головне, тут ніхто не знав про те, що всього-на-всього за двісті кілометрів звідсіля людям відриває снарядами голови, поранених дострілюють і перерізають їм горлянки, тут нічого не знають про те, що там руйнуються і палають міста і села, і завтра тут – з їхніми містами і селами – може статися така сама біда. Ця безтурботна святковість і доступність найнеобхідніших благ – води та їжі – шокувала бійців. Вони йшли, наче п’яні, похитуючись від щастя і втоми, і невміло посміхалися своїй вдачі. На них ніхто не звертав уваги, певно, вони вже були не першими, хто блукав, наче чорні тіні, що повернулися з потойбіччя, автостанцією – у світі живих на тіні мало звертають уваги.

Бійці скинулися грішма, що дивом збереглися в берцях та підкладках, і найняли маршрутку до Дніпропетровська. На них ніхто там не чекав і не зустрічав, тому Дімон із кількома товаришами одразу ж по прибуттю купили горілки і багато їжі й поїхали додому до одного з місцевих хлопців, де безпробудно пили кілька діб, доки не пересвідчилися, що дійсно живі.

1396. Повернення

Прощатися приїхали всі дванадцять бійців. Їх товариша, сержанта інженерно-саперного відділення 91-го саперного полку Андрія Гончарука вбило під Іловайськом 29 серпня 2014 року між одинадцятою і дванадцятою годинами дня. Осколок зрізав сержанту верхню частину голови, знявши скальп разом із черепом, коли вони на вантажівках виходили з оточення і потрапили під обстріл.

– Хлопчики, хто сидів посередині? – до свіжої, уставленій вінками могили, підійшла мати, маленька худа жінка в чорній хустці й темно-синій, майже чорній, простій сукні. З дня смерті сина минув тиждень пошуків і відчаю, який перетворив її обличчя на маску відчуженості, і навіть зараз в її втомлені від горя очі не кожен би наважився зазирнути. – Хочу поговорити з ним.

До неї обережно, ніби просуваючись мінним полем, нахиливши голову, наче відчуваючи провину, підійшов боєць. Жінка обійняла його – вони виявилися майже одного зросту – і знову заплакала:

– Пощастило тобі, синку. Пощастило твоїй матері, нехай тебе Бог береже… Я – Олена Миколаївна…

– Так, я знаю. Мене Русланом звати, ми друзі з Андрієм… В окопах завжди поруч, у бліндажах, – солдат говорив трохи затинаючись, через плече жінці. – От і в машині… Він скраю сів, праворуч від мене, ліворуч – хлопець із добровольчого батальйону. Вони високі обидва такі… Їх, мабуть, одним осколком і вбило. Без шансів. А я маленький, мені тільки каску подряпало… Ми, коли зрозуміли, що в оточенні вже, часто вночі на небо дивилися. Андрій міг кожне сузір’я показати…

– Це в нього з дитинства, – усміхнулася мати. Вони відійшли і стали трохи збоку від доріжки, біля спиляного дерева. – Він завжди цікавився, що і як влаштовано, як працює, чому вітер дме, де які сузір’я… Як же вас із полону випустили?

– Не знаю, Олено Миколаївно. Так і випустили. Спочатку росіяни нас тримали, потім сепаратистам передали. Ті злі, як собаки… Наказали роздягтися до пояса, шукали татуювання. У кого знаходили, ті, значить, із добровольчих батальйонів, вони їх до себе відразу забирали, на Донецьк. Деяких розстрілювали, кажуть, прямо там, але я не бачив, лише постріли чув. А ми що? Ми – контрактники, сапери… Всіх дванадцятьох і відпустили. Навіть не били. Не годували майже, і води не давали три доби.

Біля виходу з кладовища на неї чекали невістка, донька та її чоловік, теж військовий, вчора лише прибулий у відпустку з Косового, де служив у миротворчій місії.

– Я почекаю хлопців, покажу, як до їдальні пройти, – сказав він.

– Не затримуйтеся сильно, – мати взяла невістку під руку. – Підемо. Як Сашко? – запитала про внука.

– Запитує, коли татко приїде, – невістка прикривала рот хусткою, вона весь ранок прагнула не зірватися в істерику. – Він же звикся, що Андрійко у формі повертається, і як побачить солдат, так одразу і запитує…

– Треба буде якось сказати йому…

– Мамо, як? Три роки дитині! – невістка вже не могла стримувати крику безвиході.

Мати почала обдзвонювати всі шпиталі та лікарні Дніпропетровська і Запоріжжя 30 серпня, після страшних вістей про те, що сталося під Іловайськом. Але ніде нічого не знали – ні про поранених, ні про вбитих. Нічого не знали