Читати книгу - "Засліплення"

— Не турбуйся, — сказав він, — сторож, безперечно, добре замкнув помешкання. Це найчесніший на світі чоловік. А то хіба б я так спокійно з тобою розгулював? До речі, я так напевне й не знаю, чи була вона шльондрою.

Кривити душею Кін не любив, вона померла, засуджувати її без достатніх доказів, як на нього, було б недоречно. Крім того, йому було соромно, що за вісім років він так і не помітив нічого такого, що вказувало б на її справжню професію.

— Жінки, яка не була б повійницею, немає!

Фішерле знайшов, як завжди, найкраще пояснення. Воно було наслідком того життя, яке він прожив у «Небі». Кін із цим поясненням відразу погодився. Він ще ніколи не торкався жінки. Чи ж було, крім науки, краще виправдання цьому, ніж той простий факт, що всі жінки — шльондри?

— На жаль, мушу визнати, що ти маєш рацію, — промовив він, щоб пояснити свою згоду бодай якимсь власним досвідом.

Але Фішерле було вже не до повій, він перейшов до сторожа. Щодо його чесности він мав сумніви.

— По-перше, чесних людей не буває, — заявив він. — Окрім, звісно, нас двох. А по-друге, не буває чесних сторожів. Із чого живе сторож? Зі здирства. А чому? Тому що інакше він не проживе. Самим помешканням сторож не вдовольниться. Хтось інший, може, і вдовольнився б, сторож — ні. У нас був один такий сторож, то він вимагав у моєї жінки за кожного клієнта по шилінгу. А якщо вона приходила вночі додому без клієнта, — в такій роботі всяк буває, — він питав, де клієнт. Немає, казала вона. Або ви його покажете мені, або я на вас донесу, казав він. Тоді вона — в сльози. Де ж їй узяти того клієнта? Нерідко так тривало цілу годину. Кінець кінцем їй доводилося таки показувати йому клієнта, іноді отакого маленького-маленького. — І Фішерле показав долонею собі по коліна. — Його неважко було б і сховати, якби той тип поставився до неї з розумінням. Шкода шилінга! А хто зазнавав збитків? Звісно, я!

Кін пояснив йому, що в цьому випадку йдеться про найманця, про вірного, надійного чоловіка, дужого, як ведмідь; торботрясів, крамарів і всіляких волоцюг він і на поріг не пускає. Просто душа радіє дивитися, провадив Кін, як він обходиться з тими покидьками, багато з них навіть не зугарні читати й писати. Декотрих він своїми кулачищами просто-таки каліками робить. За спокій, яким Кін завдячує сторожеві, — адже науці потрібен спокій, спокій і ще раз спокій, — він призначив йому невеличкий презент, сто шилінгів на місяць.

— І він їх бере! Він їх бере! — Голос у Фішерле зірвався. — Здирник! Хіба я не правду кажу? Справжнісінький здирник! Його місце за ґратами! У холодну його, кажу! Негайно! Атож, у холодну!

Кін спробував угамувати товариша. Фішерле, мовляв, не повинен прирівнювати такого звичайного чоловіка до самого себе. Брати гроші за комунальні послуги, певна річ, непорядно, але цей аморальний звичай глибоко пустив коріння серед голоти й поширився навіть у колах людей освічених. Платон марно виступав супроти цього. Ось чому йому, Кінові, думка про професуру завжди була ненависна. За свої наукові праці він ніколи в житті не взяв жодного гроша.

— Платон нівроку! — відказав Фішерле; це ім’я він почув уперше. — Платона я знаю. Платон чоловік багатий, і ти чоловік багатий. Звідкіль я це знаю? Бо так балакають лише багаті люди. А тепер візьми ось мене. Я злидар злидарем, нічого не маю, я — ніщо й нічим зостанусь, але я нічого не беру. Це характер! Твій сторож, той здирник, бере сто шилінгів, ціле багатство, скажу тобі, а вдень лупцює бідних людей. Та вночі — б’юсь об заклад, уночі він спить, і коли хтось надумає пробратися до будинку, він нічого не почує, бо лежить собі й задає хропака з твоєю сотнею шилінгів у кишені. Він дозволяє розкрадати книжки, а я на таке не можу дивитися, це підлість, хіба я не правду кажу?

Кін сказав, що не знає, чи міцно спить сторож. Либонь, таки міцно, бо в нього все міцне, крім чотирьох канарок, які повинні співати завжди, коли йому тільки заманеться. (Про канарки Кін згадав задля точности). З другого боку, це чоловік, мовляв, фанатично пильний, він урізав за півметра від підлоги спеціальне вічко, щоб краще бачити тих, хто входить і виходить. Там він цілісінький день і чапіє навколішках.

— Я таких гадів ненавиджу! — вигукнув Фішерле. — З них виходять найкращі нишпорки! От уже нишпорка! От падлюка! Якби він зараз попався мені під руку, любий друже, у тебе очі на лоба полізли б — я б йому таких гарячих усипав! Я б йому випустив кишки самим своїм мізинцем! Нишпорок я терпіти не можу! Нишпорки — це потолоч чи не потолоч? Це потолоч, кажу я, хіба не так?

— Навряд чи мій сторож був нишпоркою за фахом, — промовив Кін, — якщо такий фах справді є. Він служив у поліції, інспектором, якщо не помиляюсь, і вже давно вийшов на пенсію.

Фішерле одразу від усього відхрестився. Він на рожен не лізтиме. З поліцією йому тепер не варто зв’язуватися, перед Америкою — нізащо, з поліцейськими на пенсії — тим більше, від таких пенсіонерів можна чекати чого завгодно. Робити їм нічого, ось вони й накидаються на безневинних. Заарештовувати вони вже не мають права, тож скаженіють, коли треба й не треба, і калічать сумирних калік. Шкода, звісно, для Америки не завадило б спорядитись якомога краще. До Америки їдеш один раз. Чемпіонові світу не випадає приїздити до Америки жебраком. Фішерле ще не чемпіон, але стане ним, і люди, чого доброго, коли-небудь скажуть: цей приїхав з порожніми руками, то нащо йому повні, ану ж заберімо в нього все. В Америці Фішерле, хоч і має таке звання, впевнено аж ніяк не почувається. Пройдисвіти є скрізь, а в Америці все набуває гігантських розмірів. Час від часу він стромляє носа під ліву пахву й покріплюється запахом своїх грошей, які там сховані. Це його втішає, і ніс, порозкошувавши хвильку під пахвою, знову весело вишмигує вгору.

А Кін уже не почувався таким щасливим через Терезину смерть. Слова Фішерле нагадали йому про небезпеку, що нависла над його бібліотекою. Все тягло його туди, додому: її скрутне становище, його обов’язок, його робота. Що тримало його