Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

й суперечливі. А може, ніякої отрути взагалі не було і собака здох сам по собі? Кажуть, він був дуже старий. Але ви не можете не визнати, містере Уормолд, що навколо вас весь час трапляються якісь дивні пригоди. Може, ви, як те невинне дитинча з англійської казки, щоразу підбиваєте на пустощі домовика?

— Цілком можливо. А ви знайомі з тутешніми домовиками?

— З багатьма. По-моєму, час уже витурити їх звідси. Я готую доповідну записку президентові.

— А про мене там згадується?

— В цьому нема потреби. Я хочу сказати вам, містере Уормолд, що в мене цілком досить грошей, аби забезпечити Міллі на той випадок, коли зі мною що-небудь станеться. А спалахне революція — ми дуже гарно проживемо на них і в Майямі.

— Навіщо ви все це мені розказуєте? Я ж не питаю про ваше фінансове становище.

— Такий-бо звичай, містере Уормолд. Тепер щодо здоров’я. Воно в мене чудове. Можу показати довідки. І діти будуть. Це вже не раз доведено.

— Он як?

— Авжеж, ваша донька може бути цілком спокійна. Дітей я теж матеріально забезпечу. Моя теперішня коханка нічим мене не зв’язує. Я знаю, що протестанти досить цнотливі щодо цього.

— Я, власне кажучи, зовсім не протестант.

— А ваша донька, на моє щастя, католичка. Запевняю вас, це буде зразковий шлюб, містере Уормолд!

— Їй же тільки сімнадцять років!

— Це найкращій вік, щоб родити, містере Уормолд. Отже, ви дозволяєте мені поговорити з нею?

— А вам неодмінно потрібний мій дозвіл?

— Так буде краще.

— Ну, а якщо я скажу «ні»...

— Я постараюся вас переконати.

— Колись ви казали, що я не належу до тих, кого можна катувати.

Капітан Сегура лагідно поплескав його по плечу.

— У вас такий самий гумор, як і в Міллі. Але будемо говорити серйозно: адже ваш дозвіл на проживання в Гавані завжди можна скасувати.

— Ви, здається, людина рішуча. Гаразд. Можете з нею поговорити. Для цього у вас буде не одна нагода, коли проводжатимете її із школи. Але майте на увазі: Міллі дівчина серйозна. По-моєму, всі ваші сподівання марні.

— Тоді доведеться звернутися по допомогу до вас як до батька.

— Ви дуже старомодні, капітане Сегура. Батьки тепер не в пошані... Ви казали, що маєте до мене якусь важливу справу?

Капітан Сегура докірливо сказав:

— А це хіба не важливо? Друга справа — то пуста формальність. Чи не під’їхали б ви зі мною до «Диво-бару»?

— Навіщо?

— Один поліційний казус. Вам нічого турбуватись. Я прошу зробити мені невеличку послугу, оце і все.

Вони поїхали в червоному спортивному авто капітана Сегури в супроводі двох поліцейських мотоциклістів — спереду і ззаду. Здавалося, всі чистильники міста збіглися на вулицю Вірдудес. Обабіч дверей «Диво-бару» стояли поліцейські. Сонце палило нещадно.

Мотоциклісти позіскакували з машин і заходилися розганяти чистильників. З бару вискочили ще кілька поліцейських і взяли під охорону капітана Сегуру. Уормолд пішов за ним. Як завжди в цю пору дня, віконниці злегка порипували від легкого вітерця з моря. Бармен стояв не на своєму місці, а перед стойкою. Вигляд у нього був дуже зляканий. З розбитих пляшок за стойкою капало. На підлозі лежало чиєсь тіло, яке заступали постаті поліцейських; видно було тільки черевики — грубі, безліч разів лагоджені черевики небагатого старого.

— Пуста формальність,— сказав капітан Сегура.— Треба засвідчити особу померлого.

Лиця Уормолдові не треба було й показувати, але поліцейські розступилися перед ним, щоб він зміг побачити доктора Гассельбахера.

— Це доктор Гассельбахер,— сказав він.— Ви знаєте його не гірше за мене.

— В таких справах треба дотримуватись усіх формальностей,— пояснив Сегура.— Засвідчення особи сторонньою людиною.

— Хто це вчинив?

— Невідомо,— сказав Сегура.— Вам треба випити віскі. Гей, бармене!

— Ні, дайте мені «дайкірі». Я, коли був з ним, завжди пив «дайкірі».

— Хтось вдерся сюди з пістолетом. Спершу двічі схибив. Ми, звичайно, напишемо, що це підступи повстанців з Оріенте. Це добре вплине на закордон. А може, то й справді були повстанці.

З підлоги на них байдужно дивилося мертве обличчя. Воно було таке спокійне, що до нього не пасували звичайні міри спокою чи страждання. Здавалося, з людиною, якій належало це обличчя, ніколи нічого не траплялося,— навряд чи вона взагалі колись була жива.

— Коли ховатимете його, покладіть на труну каску.

— Яку каску?

— В його кімнаті ви знайдете уланську форму. Він був сентиментальна людина.

— Дивна річ: доктор Гассельбахер пережив дві світових війни, дочекався так званого миру і вмер тією ж смертю, якою міг би вмерти і на Соммі.

— Ви добре знаєте, що повстанці до цього не причетні,— сказав Уормолд.

— Таке пояснення для нас вигідніше.

— Знову шукаєте домовика?

— А ви даремно винуватите в усьому себе.

— Він застерігав мене, щоб я не ходив на той бенкет. Картер чув це і всі чули — от вони і вбили його.

— Хто це «вони»?

— Ви ж маєте список.

— Картера в ньому нема.

— Тоді спитайте метрдотеля. Адже його можна катувати. Я не стану заперечувати.

— Він німець і має впливових друзів. Навіщо б йому знадобилося труїти вас?

— Тому, що вони вважають мене за небезпечного. Мене! Нічогісінько вони не знають, Налийте ще «дайкірі». Я завжди пив по дві чарки, перше ніж повернутися до крамниці. Ви покажете мені свій список, Сегуро?

— Тестеві покажу — йому можна довіряти.

Хай собі друкують статистики довжелезні звіти про кількість населення того чи іншого міста, а для кожного, хто в ньому живе, місто складається всього-навсього з декількох вулиць, декількох будинків, декількох друзів. Заберіть їх — і місто зникне, і в пам’яті лишиться тільки невиразна болісна згадка, наче глухий біль на місці відрізаної ноги. «Мабуть, час уже,— подумав Уормолд,— зібрати речі й розпрощатися з руїнами Гавани».

— А ви знаєте,— сказав капітан Сегура,— це тільки підтверджує мої побоювання. На його місці могли б опинитись і ви. Треба оберегти Міллі від таких випадків.

— Ваша правда,— мовив Уормолд.— Доведеться мені про це подбати.

2

Коли він повернувся до крамниці, поліцейських уже не було.