Читати книгу - "Список Шиндлера"

— з надзвичайних причин, які згодом з’ясуються — у кутку цехів унизу. Їх навідав гер директор і спитав про самопочуття. Це абсурдне питання, так само як і все навколо, налякало Вроцлавського. Він боявся, як потім розповідатиме, «що з лікарні, як і в інших таборах, пряма дорога до смерті». Його годували ситною брюннліцькою вівсянкою, він часто бачив Шиндлера. Але, визнає Вроцлавський, він і далі не розумів, що відбувається, йому важко було осягнути феномен Брюннліцу.

За домовленістю між Оскаром і місцевим гестапо, утікачів долучили до його вже доволі тісного табору. Кожен, хто відбивався від колони чи стрибав із вагонів для худоби, потрапляв до нього. У своїх смердючих смугастих робах, ці люди намагалися все ж вирватися на свободу. За законом їх мали розстрілювати.

У 1963 році доктор Штейнберґ у Тель-Авіві засвідчить іще один акт шаленої, заразливої і безсумнівної щедрості Оскара. Штейнберґ працював лікарем в одному маленькому таборі праці на судетських пагорбах. Ґауляйтерові зі свого Ліберця дедалі менше вдавалося, після того як Силезія здалася росіянам, не пускати табори праці до своєї здорової провінції Моравії. Табір, в’язнем якого був Штейнберґ, був однією з численних таких установ, розкиданих між гір. То був табір Люфтваффе, де виробляли якісь деталі літаків. Там жило чотириста в’язнів. Їжа була погана, стверджує Штейнберґ, а робота вкрай важка.

Почувши про брюннліцький табір, Штейнберґ якось зумів добути собі перепустку і винайняти фабричний транспорт, щоб з’їздити до Оскара. Він описав Шиндлерові відчайдушні умови табору Люфтваффе. Він каже, що Оскар запросто погодився поділитися дечим із запасів брюннліцьких складів. Головне питання, яке тоді хвилювало Оскара: який привід знайти, щоб Штейнберґ регулярно приїжджав до Брюннліцу по продовольство? Домовилися, що він буцімто їздитиме по якусь регулярну медичну допомогу від лікарів табірної лікарні Брюннліцу.

Відтоді двічі на тиждень, розповідає Штейнберґ, він їздив до Брюннліцу і привозив до свого табору вантаж хліба, манної крупи, картоплі й цигарок. Якщо Шиндлер проходив повз свій склад тоді, коли Штейнберґ вантажив харчі, то розвертався і йшов у другий бік.

Штейнберґ не називає точних кількостей їжі, але його медичний висновок полягає в тому, що коли б він не отримав допомоги зі складів Брюннліцу, то щонайменше п’ятдесят людей з табору Люфтваффе не дожили б до весни.

Крім викупу жінок з Аушвіцу, проте, найбільш масштабною подібною акцією став порятунок в’язнів Ґолешува. Ґолешув був каменоломнею і цементним заводом у межах Аушвіцу-III, там розташовувалось есесівське підприємство DEST. Як це було і в історії з тридцятьма працівниками по металу, протягом січня 1945 року жахливі князівства Аушвіцу розформовували, і посеред місяця сто двадцять працівників каменоломень посадили у два вагони для худоби. Ця подорож була така сама тяжка, як усі подібні, тільки закінчилася краще, ніж більшість із них. Варто відзначити, що, як і людей з Ґолешува, майже всіх із Аушвіцу того місяця кудись везли. Долека Горовиця відправили до Маутгаузену. Але малого Ричарда залишили на місці разом з іншими малими дітьми. Потім його знайдуть росіяни в Аушвіці, звідки вже на той час повтікають есесівці, і цілком слушно стверджуватимуть, що його та інших дітей затримали там для медичних експериментів. Генрі Роснера і дев’ятирічного Олека (який, вочевидь, уже не здавався потрібним для лабораторій) повели з Аушвіцу колоною майже на п’ятдесят кілометрів; тих, хто відставав, розстрілювали. У Сосновці їх напхали в товарні вагони. Есесівець, який мав відокремити дітей, виявив особливу доброзичливість і дозволив Олекові з Генрі їхати в одному вагоні. Там було так тісно, що всі мусили стояти, але коли люди почали вмирати від холоду і спраги, то якийсь чоловік, про якого Генрі сказав «спритний єврей», став підвішувати покійників, загортаючи в їхні власні простирадла, на гаки для прив’язування коней під стелею: так ставало більше місця для живих. Щоб хлопчику було легше, Генрі надумав і Олека так само повісити на гак у гамаку з ковдри. Це не тільки полегшило дитині дорогу: коли потяг стояв, хлопчик просив есесівців покидати в ґрати сніжками. Сніжки розбивалися і додавали вологи всередині вагона, а люди спрагло хапали льодяні кришталики.

Сім днів поїзд їхав до Дахау, і за той час померла половина попутників у вагоні Роснерів. Коли нарешті приїхали і вагон відчинився, звідти випав труп, а тоді Олек, який на сніжку побадьорішав, відламав з-під вагону бурульку і став жадібно її облизувати. Отак їздили Європою в січні 1945 року.

Для в’язнів ґолешувських каменоломень дорога була ще тяжчою. Залізнична накладна на два їхні вагони, яка зберігається в архівах «Яд Вашему», показує, що їх везли без їжі понад десять днів, а двері вагону примерзли й були зачинені. Р., якому було тоді шістнадцять років, згадує, що люди зішкрібали лід зі стінок вагону, щоб утамувати спрагу. Навіть у Біркенау їх не випустили. Процес нищення лютував у свої останні дні. На цих людей там не мали часу. Їх тримали у вагонах на станціях, чіпляли новий паровоз, везли ще вісімдесят кілометрів, знову відчіпляли. Їх лишали у вагонах перед брамами таборів, де коменданти відмовляли їм з тієї простої причини, що тепер ці люди не мають промислової цінності, і тому, що з вигодами — нарами й харчами — всюди було сутужно.

Під ранок наприкінці січня їх відчепили від паровоза і залишили на рейках біля Цвіттау. Оскар стверджує, що йому зателефонував друг і повідомив, що з вагонів чути, як там шкребуться і кричать люди. Їхні благання звучали багатьма мовами, адже в тій пастці сиділи, судячи з документів, словенці, поляки, чехи, німці, французи, угорці, голландці й серби. Імовірно, тим другом, який телефонував Оскарові, був його шваґро. Оскар попросив його підтягти вагони до Брюннліцької станції.

Того ранку стояв лютий мороз — мінус тридцять за Цельсієм, згадує Штерн. Навіть точний Біберштейн говорить, що мороз був аж ніяк не менший за двадцять градусів. Розбудили Польдека Пфефферберґа, він приніс своє зварювальне начиння і повирізав з вагонів двері, лід на яких був міцний, як залізо. Він також чув нерозбірливі благання з вагонів.

Те, що відкрилося очам людей Шиндлера, коли вагон відчинився, описати важко. У кожному вагоні посередині лежала гора скрижанілих трупів з дико переплетеними руками й ногами. Ті сто людей, які залишилися в живих, жахливо пахли, почорніли від морозу і так охляли, що скидалися на скелети. Як потім виявилося, ніхто з них тоді не важив більше за тридцять п’ять кілограмів.

Оскара на станції не було. Він був на фабриці, де на території цехів готували теплий куток для ґолешувських