Читати книгу - "Війна з Росією"

22:00, субота, 8 липня 2017 року Ліс на південь від Правдинська, Калінінград, Росія

Вісімнадцять годин потому, через годину після заходу сонця, Морланд і його команда залишили позиції, де нещодавно залягали. У них було більш ніж достатньо часу для відпочинку й для того, щоб зробити хоча б кілька ковтків води і щось поїсти. У Морланда в похідному рюкзаку знайшовся пайок — трохи сухого печива і банка консервованого м’яса. «Не багато, — подумав він, — але краще, ніж нічого». Ніч була ясною; мряка, що почалася, коли вони лежали в укритті, припинилась. Проте місяць іще не зійшов. Та навіть коли цей місяць-молодик і з’явиться, він світитиме тьмяно. Щоправда, сьогодні відсутність яскравого місячного світла була їм на руку.

Лукша знову був провідником, і зараз він разом із сержантом Вайлдом замикав колону. Прямуючи до краю зони десантування американського спецназу, йшли повільно й обережно, дотримуючись маршруту, розробленого завдяки даним розвідки. Час від часу зупинялися і прислухались, а потім переходили у кругову оборону і займали вогневі позиції, як завжди робили під час стройової підготовки. Дослухалися, чи немає небезпеки спереду і обабіч, намагаючись розрізняти звуки, які важко почути, коли рухаєшся лісом. Постійно стежили, чи немає небезпеки для тих, хто йде позаду. Поки що все було спокійно.

Через кілька годин ходу Лукша зупинився й підняв руку. Група якраз перебувала на самому краю зони десантування, і треба було знову перейти до кругової оборони. Цього разу всі зімкнулись дуже щільно: нога кожного з них перехрещувалася з ногою людини справа; таке вузьке коло робило їх якомога меншою мішенню для патрулів або цивільних, які могли блукати поблизу. Морланд подивився на годинник. Залишилося йти ще двадцять п’ять хвилин. Вони мають прибути завчасно, як і планувалося. Він вказав на свій годинник Лукші, який ніс радіолокаційний маяк-відповідач. Той показав великий палець на знак того, що зрозумів. Час тягнувся дуже повільно. Тепер залишилось іти ще п’ятнадцять хвилин. Морланд звірив час із сержантом Вайлдом і Лукшею: кожен подивився на свій годинник з люмінесцентним циферблатом і одразу ж підняв великий палець вгору. Тепер починався зворотний відлік. Чверть по півночі Лукша активував ручний термінал радіолокаційного маяка-відповідача. Пристрій мав спрацювати, як тільки він отримає вхідний сигнал від американських парашутистів-спецпризначенців після їх приземлення. Цей сигнал і приведе їх сюди.

Близько п’ятдесяти хвилин тому приблизно за тридцять кілометрів на південь з висоти дев’ять тисяч метрів над північною Польщею американські солдати вистрибнули з літака. Незабаром вони розкрили свої парашути, вдавшись до прискореного планерування, зайшли в російський повітряний простір і тепер приземлялись у зоні десантування зі швидкістю 28 кілометрів за годину. Солдати керувались GPS-навігаторами, прив’язаними до зап’ястя, які, як вони сподівались, неможливо засікти за допомогою радара. Зараз, коли десантники наблизились до місця призначення, вони з нетерпінням чекали на радіолокаційний сигнал у відповідь. Це буде для них знаком, що тут їх вже очікують доброзичливі провідники.

Морланд раптом усвідомив, що прагне почути бадьорі голоси американців, побачити їхні мускулисті тіла. Для нього це буде ознакою першого кроку на шляху додому, до нормального життя.

Довго чекати не довелось. За кілька секунд він почув тихий шурхіт. Прямо перед собою, у відкритому полі за лінією дерев, Морланд побачив обриси парашута, який наближався до землі, й людську постать під куполом. Потім швидко одна за одною почали з’являтися інші постаті в шоломах, з кисневими масками та окулярами нічного бачення на обличчях. Це прибули американські «зелені берети».

23:30 за центральноєвропейським часом, субота, 8 липня 2017 року,

00:30 за східноєвропейським часом, неділя, 9 липня 2017 року

Комплексний центр кризового оперативного управління, ставка Верховного головнокомандувача НАТО в Європі, Монс, Бельгія

То був довгий день. Навіть у нічну зміну Центр кризового і оперативного управління — нервовий центр штаб-квартири НАТО — гудів наче вулик. У просторому відкритому офісі командного центру зібралися штабні офіцери з усіх держав-членів НАТО і кількох країн-партнерів, а також цивільні фахівці з вражаючим послужним списком і представники провідних європейських гуманітарних організацій та ООН. Головною метою цього великого зібрання була розробка плану щодо випровадження Росії з країн Балтії. У Центрі з його численними комп’ютерами, великою кількістю соціальних і медіа-каналів із цілодобовими новинами, супутниковим спостереженням у реальному часі інформація миттєво фільтрувалася, аналізувалась і поширювалась серед учасників командної групи і допоміжного персоналу. Потім розроблялися плани, і вказівки передавались у штаб об’єднаного командування в місто Брюнсум у Нідерландах і у Неаполь в Італії, а також у штаб BMC НАТО в Нортвуді у Великій Британії та ВПС у місті Рамштайн в Німеччині.

У яскраво освітленому конференц-залі Центру сиділи адмірал Макс Говард, Головнокомандувач НАТО, Мак-Кінлі та генерал-майор Скіп Вільямс, моложавий американець, заступник начальника оперативного штабу. Вони уточнювали порядок дій під час операції, що мала розпочатися найближчим часом, а саме: на світанку в неділю.

Говорив Вільямс.

— Як і слід було очікувати, пане головнокомандувачу, командування ВПС продовжує серйозно протидіяти. Вони очікують, що у разі операції такого масштабу матимуть кілька днів на здійснення повітряного перекидання або, принаймні, «вікно» на тридцять шість годин, щоб гарантувати хоча б наполовину ефективне придушення повітряної оборони противника. Ідея проведення всієї операції протягом однієї короткої липневої ночі викликає в них найбільше занепокоєння. Вони нагадують, що кожна війна в новітній історії (навіть війна з таким безпорадним ворогом, як Лівія) залежала від повітряної кампанії тривалістю хоча б кілька днів.

— Зараз іде війна зовсім іншого типу, — Говард залишався незворушним, — тут не можна застосовувати старі методи. Масштабна повітряна операція з подальшим використанням наземних сил — це застаріле мислення. Саме цього росіяни й очікують. А ми маємо бути більш гнучкими і вправними. Ми знаємо, що інтегрована система протиповітряної оборони, яка охоплює Калінінград і Східну Європу, надзвичайно дієздатна. Я дуже добре розумію, що російська зенітно-ракетна система S-400 має ракети великої та середньої дальності, здатні вражати на відстані чотириста кілометрів. А ще у них є ракети малої дальності для знищення швидких, маневрених цілей. Тож росіяни дійсно мають потенціал, здатний максимально ускладнити роботу наших військово-повітряних сил.

— Втім, наші літаки — найкращі у світі бойові одиниці, — вів далі Говард. — Тому я впевнений,