Читати книгу - "Велике плавання"

— Так? — спитав Орніччо, ніжно обіймаючи Тайбоки і кладучи її голову собі на груди. — Коли я зібрався одружуватися з нею, мене дуже турбувала думка про те, як ви зустрінетесь, ви — найближчі мені люди. Чи полюбите ви одне одного так, як мені цього хочеться?

«Я полюбив її більше, ніж ти того хочеш», — хотілось мені сказати, і я ледве притримав свого нерозумного язика.

Сьогодні вранці, вмиваючись у маленькому ставку, я довго розглядав своє відображення. Яким блазнем треба бути, щоб зміркувати, ніби якась дівчина зможе надати перевагу мені перед вродливим і розумним моїм другом!

— Франческо сказав, що я буду доброю дружиною! — гордо промовила Тайбоки, обвиваючи шию Орніччо своїми тонкими руками.

Я заховав обличчя у колінах друга. І найрізноманітніші почуття тіснились у мене в грудях: любов до Орніччо, любов до Тайбоки, любов до них обох, жалість до себе.

Коли я підвів голову, у мене в очах блищали сльози, але це були прекрасні сльози розчулення.

Я з'єднав їхні руки.

— Будьте щасливі, мої друзі! — сказав я, — І завжди любіть одне одного, як любите зараз.

Орніччо взяв у свої долоні обличчя Тайбоки і поцілував її в чоло.

— Так, ти будеш хорошою дружиною, моє дитя, — ніжно сказав він.

Ну що мені залишається ще доказати? Довідавшись, що шпиги Охеди знову сновигають навколо пограбованого села, ми залишили наше обжите місце і вирушили ще вище в гори. Орніччо обрав високу скелю, яку омиває річка Озема. Втрьох ми носили каміння і за допомогою глини виліпили будиночок, що дуже нагадував рибальські хатини біля Генуезької затоки.

Удень мені ніколи було сумувати. Увечері я підіймався на вершину і дивився у напрямку Ізабелли. Це, звичайно, було оманою зору, але інколи мені здавалось, ніби десь у тому боці тремтить у небі димок або рухаються темні постаті. У такому стані я просиджував до пізньої ночі, аж поки Орніччо чи Тайбоки кликали мене, занепокоєні моєю відсутністю.

Я жадібно вдихав вітер, коли він віяв зі сходу. Мені здавалося, що він приносить мені вісті з батьківщини. Вночі я часто зіскакував з постелі і лякав моїх добрих друзів, бо мені здавалось, ніби я в Генуї, у нашій старенькій комірці, і синьйор Томазо кличе мене.

Будиночок нарешті було споруджено, побілено вапном, навколо нього розбито город і навіть маленький квітничок. На настійну вимогу Орніччо, Тайбоки зберегла насіння овочів і квітів минулого року, турбуючись про нього більше, ніж про запаси золотого піску.

Від кізочки чекали приплоду, і скоро наш скромний стіл мав збагатитися молоком.

Так мирно жили ми, і ніхто нас не турбував протягом чотирьох чи п'яти місяців.

На світанку 12 лютого я прокинувся від гуркоту каміння, що скочувалося вниз. Для того щоб оберегти себе від несподіваного втручання, ми на стежці, що веде до нашого дому, навалили купи каміння. Тільки той, хто мешкає тут, міг пройти по ній нечутно.

Я виглянув з хатини. Стежкою йшла людина, європеєць. Я впізнав його одразу, незважаючи на те, що негода, сонце і вітер полишили сліди на його обличчі та одягу. Це був нещасний Мігель Діас, що втік з колонії місяців сім тому. Він у бійці поранив свого друга і, остерігаючись переслідувань, утік в гори.

Але друг його одужав і від себе призначив нагороду десять тисяч мараведі тому, хто поверне втікача в колонію.

Мені не хотілось викривати йому наш притулок. Але як мені було не повідомити йому доброї звістки. Більше, ніж страх відплати, його пригнічувала думка про смерть друга.

— Синьйоре Діас! — вигукнув я.

І це було так несподівано, що бідолаха мало не звалився у прірву.

Я запросив його до нашої хатини, де йому було запропоновано їжу і відпочинок. Якою ж була радість нещасного, коли він дізнався про одужання свого друга!

А Діас розповів нам, що Озема, яка бере початок у горах, перетворюється далі у широку судохідну ріку.

У гирлі її розкинулися володіння жінки-касика, яка і надала притулок Діасові. Молоді люди полюбили одне одного, й індіанка стала йому дружиною. Почуваючи, що, попри всю любов до неї, Діас і надалі сумуватиме за білими людьми, великодушна жінка показала йому багаті золоті розсипи для того, щоб він, повідомивши про це адмірала, спокутував свою провину. Жінка-касик запропонувала Діасу умовити адмірала спорудити форт у її володіннях, де клімат здоровіший, а грунт плодючіший, ніж в Ізабеллі.

Орніччо з сумнівом вислухав Діаса.

— Спілкування з працьовитим і вправним у різних ремеслах іспанським народом, звичайно, принесе користь людям Оземи, — сказав він. — Але, хто знає, чи не доведе жадібність і жорстокість начальників і брехливість та користолюбство попів до того, що горді люди Оземи будуть обернені у рабів раніше, ніж вони навчаться від іспанців чогось корисного?

— Не знаю, — сказав, зітхаючи, іспанець, — але мене так тягне до свого народу, що далі я не зможу витерпіти. Інколи мене охоплює відчай, все падає у мене з рук, і я довго сиджу на місці, звернувши погляд у сторону Іспанії. Це туга за батьківщиною!

Я відчув, як гучно забилось моє серце. Отже, цей щем у грудях, раптові сльози і припадки відчаю, які мучать мене останнім часом, — це, можливо, також туга за батьківщиною!

Мігель Діас, забезпечений на дорогу харчами, посвіжілий і підбадьорений, залишив нашу хатину. В подяку за це він пообіцяв зайти до нас на зворотному шляху і розповісти про справи в колонії.

І він виконав свою обіцянку. Рівно через два тижні