Читати книгу - "Дивний світ"

Кранц жестом запросив Леону сісти на край тапчана. Тихо, розділяючи слова довгими паузами, заговорив:

— Радий, що ти приїхала, дівчинко… Мовчи — знаю, чому ти тут. Хотів сам покликати тебе… Обрахунок, переданий опівдні, зробив я. Твій батько після повернення назве точніші цифри, але порядок їх не зміниться.

— Значить…

— Ні, ще нічого не значить. Час — важкий і наполегливий супротивник, але він відступить перед нами. Як твоя робота? Як і раніше нічого?..

— Нічого…

— Ти випробувала варіанти, які ми обговорювали?

— Усі. Мені здається, машини… безсилі. Навіть ваші машини.

— Так. Це добре. Зрозумій, це добре, Леоно. Це ще один доказ, що писемність неземна. Машини спираються на логіку нашого земного мислення. А там логіка мислення була іншою, цілком іншою. Відстоюй це у дисертації. І шукай інші шляхи.

— Але завдання може залишитися невирішеним.

— Наразі так… Можливо, ми ще не доросли до вирішення такого завдання. Його вирішать згодом… Ми лише розвідники.

— Що ж робити мені?

— Так-так, звісно. Даруй мені, забув… Зараз це найголовніше… Шістдесят років, Леоно… Розумієш, я ще не закінчив одну роботу; можливо, вже не встигну закінчити… Вона присвячена проблемі часу… Повернення ракети твого батька підтверджує мої припущення, перетворює їх на упевненість. Час — також один з видів енергії. Й оволодіння ним відкриє перед людьми небувалі можливості. Перетворюючи час на інші форми енергії, ми розірвемо кайдани тяжіння, простору, міжзоряних відстаней. Це ще майже неможливо осягнути, дівчинко. Наш розум не підготовлений. Але це звершиться. Я гадаю, я майже певен, твої прибульці володіли таємницею часу. Можливо, навіть енергія часу була рушійною силою їх кораблів. Інакше як би вони долетіли? Ось чому так важливо розгадати їхню писемність… Фотонні кораблі твого батька — лише етап в оволодінні космосом. Їм на зміну прийдуть цілком інші — зорельоти часу. Розумієш, саму невідповідність часу люди почнуть перетворювати на енергію кораблів майбутнього. Тоді… — Кранц відкинувся на подушки, важко дихаючи.

— Мовчіть, — шепнула Леона. — Спасибі вам за це бачення. О, це буде мов здійснена казка. Перемога над часом… Але мені доведеться й тут відступити, як перед писемністю атлантів.

Кранц протестуюче ворухнув рукою:

— Не до цього закликаю тебе. Ти не смієш так говорити. Ти, моя улюблена учениця… Продовжуй роботу… Зорельоти часу — це далеке майбутнє. Навіть ви можете не дожити. Продовжуй свою роботу, Леоно. А час… Є ще один вихід. Простий… Зовсім простий… Ти знаєш його?

— Звісно… Але мене можуть не взяти.

— Мусять! Добивайся. Це ти можеш. Добиватимешся?

— Звісно… Якби мене взяли…

— Це залежатиме лише від тебе. Пам’ятай, наступна зоряна полетить за моїми планами, на фотонних кораблях, створених твоїм батьком.

— Але я…

— Все знаю… Обіцяй зробити, що в твоїх силах, щоб узяти участь… Обіцяй це.

— Обіцяю, вчителю!

— Гаразд. А зараз іди. Або ні… Поцілуй мене на прощання.

Леона торкнулася губами сухого, холодного чола старого. Ледь чутно ступаючи, вийшла з кабінету.

Увечері відеофони Землі повідомили сумну звістку: на сто двадцять восьмому році життя помер великий учений Артур Кранц.

Центральним пунктом програми щорічного конгресу Всесвітньої академії наук був виступ академіка Таджибаєва, який нещодавно повернувся з Марса.

Тисячі видатних учених Землі як один піднялися зі своїх місць, коли до величезної білоколонної зали великих засідань увійшов Таджибаєв у супроводі президента академії. Представники всіх галузей знання стоячи вітали людину, що відкрила нову еру в історії вивчення простору й часу. Виступ Таджибаєва транслювався всіма станціями Сонячної системи.

Леона разом з десятками тисяч молодих учених і студентів слухала його на майдані перед Палацом конгресів.

Таджибаєв говорив лаконічно, короткими, немов відрізаними фразами. Здавалося, він лише відповідав на питання, задані мільярдами слухачів.

— Так, найвидатніший учений двадцятого століття Альберт Ейнштейн мав рацію. Час залежить від швидкості руху. Фотонна ракета-2 повернулася відповідно до заданої програми і в передбачений програмою час. Але час у ракеті протікав інакше, ніж на Землі. Тому дев’ять місяців і сімнадцять діб польоту, зафіксовані атомними лічильниками ракети, відповідають п’яти з половиною земним рокам. Астронавти, якби вони знаходилися в ракеті, постаріли б усього на дев’ять місяців і сімнадцять днів, а їх друзі на Землі — майже на шість років… Так, четверта фотонна ракета з першими астронавтами продовжує політ. Якщо пілоти не внесуть змін до програми, їх повернення можна чекати за земним календарем через п’ятдесят вісім років і сім-вісім місяців. Але в порівнянні з моментом старту вони повернуться постарілими всього на десять-одинадцять років. Так, я переконаний, вони повернуться здоровими, бадьорими й… молодими… Ні, перед фотонною ракетою-2 не ставилося завдання досягти планет іншої сонячної системи. Це була лише глибока розвідка Великого космосу. Фотонна ракета-1 також має повернутися. Враховуючи її програму і швидкість, можна чекати повернення через 4–5 років, якраз до моменту відправлення нової зоряної експедиції…

Завершальну частину виступу Таджибаєв присвятив пам’яті Артура Кранца, геніальні відкриття якого зробили можливим політ фотонних кораблів і заклали підвалини для створення ще досконаліших і швидших зоряних кораблів майбутнього.

Далі Леона майже не слухала. Вона згадувала… Останні тижні на Таенга, день старту четвертої фотонної, нескінченний спуск у підземелля ракетодрому й останній погляд Юри з екрану відеофону… Чи знає Юра про невідповідність часу? Чи здогадується про її рішення? Вони мусять перемогти час! І її робота над стародавньою писемністю тепер також стає викликом часові.

Якщо до відльоту нової зоряної не вдасться розшифрувати писемність тут, на Землі, вона шукатиме розгадку таємничих знаків на планетах інших сонць.

Минуло п’ять років. Стародавні знаки продовжували мовчати.

Коли Леона сказала батькові, що хоче взяти участь у зоряній експедиції, академік Таджибаєв здивовано підняв брови:

— Конкурс буде серйозний, дочко. І ти, звісно, розумієш, що