Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

Неждана раптом гикнула.

— Радше повненький, ніж худий, і швидше середнього віку, аніж молодий? Так, я пригадую. Це не опис, а пародія якась, Дене. Під нього спокійно можна хапати півміста.

— Не перебільшуй, це не личить математику.

— А ти не давай нереальних завдань.

— Ми знаємо, що він — киянин, — наполягав Денис. — Принаймні на цей момент.

— Я ж і кажу, це мені дуже допоможе. У столиці мешкає майже три мільйони людей. Нехай два, ну добре, півтора мільйони з них — це дорослі, а сімсот із гаком тисяч — чоловіки. З них половина потрібного віку, а половина половини підходить під наш словесний портрет. Загалом — усього двісті тисяч потенційних замовників. Не справа, а мрія нишпорки!

— Науковці, — протягнув Ден так, ніби жував улюблену іриску. — Все вони знають, усе в них пораховано, однак до реального життя вони не пристосовані. Як орхідеї — до морозів.

— Реальне життя — це те, де дітей знімають у порнофільмах, а потім препарують?

— На жаль. А ще — те, де хтось має стільки грошей, що може за це заплатити!

— Ти просто сиплеш цінними прикметами. Отже, багатий товстун середніх літ, так? Я вгадала?

— Майже. Це хтось із твого минулого.

— Невже дядя Вася? Він не схожий на багатія, і…

Тут Дана застигла з роззявленим ротом. Їй пригадався дядя Сеня, Семен Йосипович, що купив її за десять баксів. Ні. Не може бути. Чому вона не подумала про це раніше? А Денис? Вона ж розповідала йому… Ні. Тут щось не те.

— Все те, — задоволено сказав Ден, що, вочевидь, оволодів дуже корисним для духа вмінням читати думки. — Просто поміркуй над цим, добре? З доном Мігелем поговори…

— З паном Михайлом.

— Так. Проаналізуй ситуацію. Згадуй усе, що тебе турбує, бентежить. Включи свій дельфінячий мозок, урешті-решт! Це тебе й від горя відволіче. А я буду за тобою приглядати. Бережи себе, — Денис зробив правицею такий рух, ніби хотів торкнутися Дани, і зник. Вона заплющила очі — чи навпаки, відкрила їх, і побачила, що вже ранок. Ось тільки стрілки на ретельно і вчасно заведеному годиннику чомусь завмерли, показуючи третю ночі… Зламалася її хатинка на курячих ніжках, сумно вирішила Дана, про всяк випадок підкрутивши завод. Ніщо не вічне. Але, на диво, відтоді годинник без причини більше не зупинявся.

Пан Михайло поставився до Даниної версії скептично і, за його ж словами, взявся за розробку цієї фантасмагорії лише тому, що інших не мав. Бізнесмен і суворий реаліст, він не вірив ні у привидів, ні у припущення. Вони щойно відбули дев’ятини по Денису, і старий вважав, що Дана від горя трохи неадекватно ставиться до фактів.

— Дивись, щоб ми не звинуватили невинну людину, — застеріг він.

— Ця невинна людина намагалася купити мене.

Сеньйор Мар’яно глянув на неї поверх окулярів.

— Ден також, хіба ні?

Цю історію йому нещодавно розповіла сама Дана.

— Так, але в них були різні цілі. Втім, хай там як, а сходити туди не завадить.

— Куди?

— До Васі.

— Це може бути небезпечно!

— Ні. Мені вже не п’ятнадцять років. Я зумію за себе постояти!

— Та невже? — пан Михайло вельми недовірливо посміхнувся. — Добре, але для певності я дам тобі охоронця. Він почекає внизу, і якщо ти не вкладешся в півгодини, підніметься поцікавитися, як твої справи.

Дана мусила на це пристати. Вона й справді боялася залишитися там сама. І ось тепер вона стояла біля дверей, обтягнутих чорним дерматином, із вибитою на ньому мідними цвяшками квіткою, точнісінько таких самих, як і раніше, хіба що затертіших, і чула, як голосно калатає її серце.

У жодному з тих жахливих снів, що приходили до неї щотижня, їй навіть примаритися не могло, що вона повертається сюди.

Цікаво, хто їй відчинить? І чи відчинить хтось узагалі?

І дзвінок не змінився — коли Дана нарешті наважилася натиснути білий, аж стертий від часу ґудзик дзвінка, крізь несамовите серцебиття почулася якимось дивом та сама солов’їна трель, що свого часу була предметом маминої гордості — дуже схожа на справжню, але тепер уже уривчаста і приглушена. Стільки років минуло… Зазвичай нові господарі міняють усе, але до дзвінків у них чомусь рідко доходять руки, так що це може означати все, що завгодно. Тобто нічого не означати.

Двері рипнули і розчахнулися, на порозі стояла крихітна — на зріст не вища від метра п’ятдесяти — смаглява жіночка невизначеного віку в рябому, біло-чорному халаті. Дана відірвала її від прання — господиня тримала піднятими червоні, у мильній піні, руки, з яких на лінолеум у коридорі крапала вода.

«Господиня її квартири».

— Вам кого? — поцікавилася брюнетка.

— Василь удома? — запитала Дана, внутрішньо готуючись до того, що її зараз спитають: «Який Василь?», а затим пошлють якнайдалі. Натомість хазяйка відступила, зиркнула на гостю не вельми привітно і своєю чергою запитала:

— А де ж іще він може бути?

Неждана знизала плечима.

— А ви хто така? — продовжила допит жукувата жінка. — Звідки?

А й справді, звідки? Сказати,