Читати книгу - "Необхідні речі"

– Що вдієш, просто я з Міссурі[99].

Туз переклав книжку в ліву руку, щоб мати змогу правою витягнути з кишені гаманець, тож Алан зміг краще роздивитися обкладинку. «Острів скарбів» Роберта Луїса Стівенсона. Він глянув на посвідчення. Підписане й дійсне.

– Реєстрація машини в бардачку, якщо хочеш пройтися та її також перевірити, – сказав Туз. Тепер Алан чіткіше чув гнів у нього в голосі. І стару пиху.

– Думаю, тут я тобі повірю. Може, розповіси, для чого ти насправді повернувся в місто?

– Приїхав подивитися на оце, – промовив Туз і показав на вільну ділянку. – Не знаю чому, але приїхав. Сумніваюся, що ти мені повіриш, але так уже сталося, що це правда.

Дивним чином, проте Алан йому вірив.

– Бачу, ти і книжку купив.

– Читати я вмію, – відрубав Туз. – Сумніваюся, що ти і в це віриш.

– Ну-ну. – Алан заклав великий палець собі за пояс. – На місце подивився і трохи прибарахлився.

– Ну ви подивіться на нього, вірші складає і сам про це не знає.

– Ну виходить, складаю. Добре, що ти це відзначив. Тепер, я так розумію, ти собі покотиш геть із міста, правда?

– А якщо ні? Мабуть, шукатимеш щось, за що мене можна закрити, так? У тебе в словнику хоч є слово «реабілітація», шерифе Пенґборн?

– Так, – сказав Алан, – але в його визначенні Туз Меррілл не фігурує.

– Ти на мене не тисни, мужик.

– А я й не тисну. Якщо почну, ти відчуєш.

Туз зняв окуляри.

– Такі, як ти, ніколи не відчепляться, правда? Ви ніколи… блядь… не… відчепитеся.

Алан промовчав.

За мить Туз, здавалось, узяв себе в руки. Він знову вдягнув окуляри.

– Знаєш, – сказав він. – Думаю, я таки поїду. Маю відвідати певні місця, закінчити певні справи.

– Це добре. У зайнятих руках робота горить.

– Але якщо захочу повернутися, то повернуся. Почув?

– Чудово тебе чую й хочу попередити, що не вважаю це мудрим рішенням. Мене ти почув?

– Я тебе не боюся.

– Якщо ні, – сказав Алан, – ти навіть тупіший, ніж я думав.

Туз дивився на Алана крізь темні окуляри, а тоді розсміявся. Алан не зважав на звук – сміх був моторошний, дивний і недоречний. Він стояв і дивився, як Туз перетинає вулицю своєю ходою підстаркуватого бандюка, відчиняє автомобіль і сідає всередину. За мить двигун ожив. Вихлоп перднув із глушників, люди на вулиці зупинилися, щоб глянути, що там.

«Цей глушник незаконний, – подумав Алан. – Склопакет[100]. Я можу його за це притягнути».

Але який сенс? У нього є серйозніші справи, ніж Туз Меррілл, який усе одно їде з міста. Цього разу назавжди, сподівався Алан.

Він дивився, як зелений «челленджер» розвернувся в недозволеному місці на Мейн-стріт і подався в бік потоку Касл на краю міста. Тоді обернувся й замислено глянув на зелений навіс неподалік. Туз повернувся в рідне місто й купив книжку – «Острів скарбів». Купив її в «Необхідних речах».

«Думав, те місце сьогодні зачинене, – спало на думку Аланові. – Хіба не так було написано на табличці?»

Він пішов угору вулицею до «Необхідних речей». Він не помилився, табличка повідомляла, що

ЗАЧИНЕНО У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СВЯТКУВАННЯМ ДНЯ КОЛУМБА.

«Якщо Тузові відчинив, може, й мені відчинить», – подумав Алан і підняв кулак, щоб постукати. Перш ніж він опустив його, запікав причеплений до паска пейджер. Алан натиснув кнопку, що вимикала ненависний пристрій, і нерішуче постояв перед дверима крамниці… але насправді в нього не було вагань, що робити далі. Якщо ти адвокат чи власник бізнесу, то, може, й маєш можливість якийсь час ігнорувати підлеглих, але коли ти шериф округу – вибраний, а не призначений, – питань про пріоритети не має виникати.

Алан перетнув тротуар, тоді спинився і швидко обернувся. Він відчув себе ведучим у грі «світлофор», чиє завдання – спіймати інших гравців у русі, щоб їх можна було відправити на самий початок. Відчуття, що за ним спостерігають, повернулося, і цього разу дуже сильне. Він був переконаний, що побачить по той бік дверей здивований трепет опущених жалюзі.

Але ні. Крамниця й далі дрімала собі під незвично гарячим жовтневим сонцем, і якби він на власні очі не побачив, як Туз звідти виходить, Алан поклявся б, що там порожньо, хоч би як йому здавалося, що за ним слідкують.

Він підійшов до автомобіля, схилився, щоб узяти мікрофон, зв’язався з управою.

– Телефонував Генрі Пейтон, – сказала йому Шила. – Він уже має попередні звіти щодо Нетті Кобб і Вілмі Джерзик від Генрі Раяна. Прийом?

– Зрозумів. Прийом.

– Генрі сказав, якщо хочеш отримати найцікавіші деталі, він буде в себе десь до полудня. Прийом.

– Гаразд. Я саме на Мейн-стріт. Зараз буду. Прийом.

– Е, Алане?

– Так.

– Генрі ще питав, чи в нас хоч до кінця століття з’явиться факс, щоб він міг надіслати нам копії, замість того щоб постійно дзвонити й зачитувати тобі. Прийом.

– Скажи, нехай напише листа голові ради виборних, – похмуро порадив Алан. – Бюджет розробляю не я, і він це знає.

– Ну, я просто передаю те, що він сказав. Не треба зразу так шпичасто сприймати. Прийом.

Алан, проте, подумав, що Шила й сама звучить трішки шпичакувато.

– Кінець зв’язку, – сказав він.

Він сів в автомобіль і повісив мікрофон. Поглянув на будівлю банку, над дверима якого величезне табло показувало час – десяту п’ятдесят і температуру – вісімдесят два градуси[101]. «Господи, ще цього нам не вистачає», – подумав він. У всіх у місті якась ніби тропічна пітниця почалася.

Алан повільно рушив назад до муніципалітету, занурившись у думки. Не міг відігнати відчуття, що в Касл-Року діється щось, що от-от вийде з-під контролю. Божевілля, звісно, суцільне божевілля, але він просто не міг відкинути ці думки.

Розділ тринадцятий

1

Школи в місті було зачинено у зв’язку зі святом, проте Браян Раск усе одно не пішов би на уроки, навіть якби було відчинено.

Браян захворів.

Це була не якась фізична хвороба, не кір і не вітрянка, та навіть не бігунка, найпринизливіша та найжорстокіша з них. І це було не зовсім психічне захворювання – так, його психіку воно зачіпало, але здавалося, ніби це лише побічні ефекти. Та частина його, яка захворіла, була глибша, ніж розум. Посіріла й захворіла якась невіднятна частина його єства, яку ні лікарська голка не проколе, ні мікроскоп не розгледить. Він завжди був із сонячних хлопчиків, але тепер те сонце щезло, сховалося за важкими кручами хмар, які й досі згущуються.

Хмари почали збиратись у той день, коли він накидав болота на простирадла Вілми Джерзик. Погустішали, коли містер