Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

Загальна ж ситуація на останній місяць 1918 р. виглядала вкрай заплутаною й важкопрогнозованою. На антагоністичні суперечності, які виявилися раніше, могутньо накладалася нова — між силами національно-визвольної революції, яка стала на шлях відродження Української Народної Республіки, й більшовицько-радянським табором, що прагнув неодмінного відновлення Української Соціалістичної Радянської Республіки.

VI. ПОЛІТИЧНІ РОЗДОРІЖЖЯ КІНЦЯ ВІСІМНАДЦЯТОГО

За калейдоскопічністю кардинальних змін 1918 рік, безперечно, зайняв перше місце у всій революційній добі. Починався він у надзвичайно складному переплетінні боротьби різноспрямованих сил, що претендували на встановлення своєї влади в Україні. Й завершувався в умовах, коли спрогнозувати, хто здобуде першість, надійно закріпиться, було непросто.

Головні пристрасті закипіли навколо Києва.

Антигетьманське повстання, боротьба за повалення режиму П. Скоропадського, відновлення УНР цілком обгрунтовано вважаються однією з вищих точок розвитку Української революції, одним із переломних її рубежів. Не випадково повстання, яке ініціювала й очолила Директорія у листопаді— грудні 1918 р., надзвичайно високо оцінюється в історіографії.

М. Шаповал називає повстання під проводом Директорії «другою Великою Українською Революцією», «листопадовою Українською Революцією»[825]. Не інакше як революцією іменує процеси в Україні в листопаді 1918 р. — січні 1919 р. В. Винниченко. Термін «революція» присутній в назвах усіх трьох розділів «Відродження нації», присвячених зазначеному хронологічному відтинкові: «Розділ V. Повстання як селянсько-робітнича революція», «Розділ VI. Розвиток революції», «Розділ VII. Приглушення революції й кінець Директорії»[826]. Не обминає цього терміна у визначенні основних напрямків тогочасних процесів і П. Христюк[827].

Принципово важливо створити досить реалістичне уявлення про роль Директорії у поваленні гетьманського режиму. Було б помилкою пов'язувати початок повстання («виступ національно-соціалістичних радикалів»[828]) зі створенням Директорії, її закликами до боротьби й оперативними організаційними кроками, як це роблять деякі сучасні дослідники[829]. Значно адекватнішим історичній дійсності є підхід, згідно з яким Директорія надала селянсько-повстанській, страйковій боротьбі, спротиву інтелігенції, що й до того були досить могутніми, однак зовсім неузгодженими, стихійними, роз'єднаними, нового імпульсу, організаційного начала, якісно вищого рівня осмисленості та цілеспрямованості.

Незважаючи на те, що вирішальний момент, здавалося, повністю визрів, що можна було без зволікань і без сумнівів іти на рішучий штурм, дії українських революціонерів не були безоглядними. З двох можливих варіантів — негайно вдарити з Білої Церкви на Київ або підняти на боротьбу якомога ширші маси населення, озброїти їх, сформувати надійні військові сили і «обхопити» ними Київ — перевагу було надано другому.

Однак реалізації цих планів істотно зашкодили позиція і дії С. Петлюри. Він, як уже зазначалося вище, не брав участі у засіданні представників політичних партій, яке ввело його до складу Директорії. На той час С. Петлюра вже виїхав до Білої Церкви, де поквапився видати від власного імені Універсал до народу України із закликом до повстання. Так від імені Директорії — в цілому, і одного з її членів — зокрема, практично в один час з'явилося два документи зі схожими закликами до збройної боротьби. Ця неоднодушність, радше — неузгодженість була лише першим виявом суперечностей, які набудуть з часом величезних масштабів, наберуть непримиренного характеру.

Не менш шкідливим, за оцінкою В. Винниченка, стало й те, що діями С. Петлюри «уся акція, весь рух зразу, з самого початку було поставлено під марку одної, окремої особи, офарблено персональним характером, звужено, збіднено, затуманено. Всі повстанці, які почали стікатися до революційних центрів, стали називатися "петлюрівцями". "Петлюра йде на Гетьмана", "Петлюра кличе проти німців". Часто серед селянства, яке до сього не чуло імені Петлюри, чулись такі поголоски: "Ага, ось іде Петлюра на Гетьмана, вона йому покаже; слава Богу, не буде вже більше отої України". Словом, зразу було внесено цим якраз усе те, чого хотіли уникнути партії: персональний характер справи, неясність цілей, безпрограмність, відсутність коллективности, навіть відсутність республіканського характеру руху»[830].

Сповна використали ситуацію, що склалася, прибічники П. Скоропадського. Їм вигідно було кваліфікувати антигетьманський рух як помсту ображеної, озлобленої людини, кинутої до в'язниці, котра після звільнення підняла на заворушення „бандитів”. Отже, гетьманська пропаганда, намагаючись довести обмеженість повстанського руху, постійно підносила ім'я С. Петлюри як поодинокого героя.

Протилежним ефектом часто завершувались і спроби інших членів Директорії зламати ситуацію, «…надати всій справі повстання й революції не «геройський», а соціальний і національно-республіканський характер, щоб викликати в масах ідею народної й української боротьби з експлуататорськими клясами», навмисно підкреслюючи «скрізь назву «республіканські війська», «революційно-республіканська армія», а не «петлюрівці», роз'яснюючи, «що не якийсь один чоловік С. Петлюра з своїми «петлюрівцями» робить бунт, а все свідоме українське революційне громадянство виступило проти руської буржуазії й увесь український працюючий люд повстав проти гнобительських кляс»[831]. Однак, випередивши інших, С. Петлюра, всупереч усьому вищезазначеному, досяг свого — його ім'я «стало маркою всього руху».

«І звідси почалась петлюрівщина, яка стільки шкоди принесла українській революції й за яку стільки сорому довелось зазнати щиро демократичним елементам українства»[832], — із сумом констатує В. Винниченко. Слідом за Головою Директорії за відродження історичної правди виступив і М. Шаповал. І на основі багатьох фактів, і з аналізу власного досвіду людини, яка, через об'єктивні обставини, знала набагато більше за інших, М. Шаповал рішуче заперечує виняткову роль С. Петлюри в організації й здійсненні антигетьманського повстання — міф, який народився ще 1919 р. й пізніше дедалі активніше поширювався прибічниками Головного Отамана. «Коли пізніше, та й тепер, в пресі з’являються замітки про те, що гетьман оповістив федерацію, а Петлюра підняв через це повстання, то ми лише юмористично усміхаємось: так пишеться історія! А робилась вона цілком инакше, — стверджує М. Шаповал. — …Коли говорити про символи, то до організації другої Української Революції не мав ніякого відношення ані Петлюра, ані Швець, ані Андрієвський. Справді робив для цього В. Винниченко, дещо я, А. Макаренко, згадані раніш військові, допомагав П. Дідушко, як наш секретар. Григоріїв напр., добував гроші на організаційні цілі, а робив, напр., багато невідомий нікому селянин с.-р. Петро Антонович Косенко з Борщагівки (під Києвом), який пішки і на своїй кобильчині обходив і об’їздив Київщину й Поділля, шепочучись з «товаришами», призначаючи по селах «штаби»; в місяць раз приходив нишком до мене і годинами викладав «що і як». З вдячністю згадую перед вами непомітного, але великого героя листопадової Української Революції. О, їх таких героїв, що потім тисячами клали свої голови за визволення України, було дуже