Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Тут слідчий замахав на Аннушку пером, бо вона вже добре всім уїлась, і написав їй перепустку геть на зеленому папірці, після чого усім на втіху Аннушка зникла з будинку.

Потім цілою вервечкою пішли різні люди, а серед них — Микола Іванович, щойно заарештований тільки через дурість своєї ревнивої дружини, яка під ранок повідомила міліцію про те, що її чоловік пропав. Микола Іванович не дуже здивував слідство, виклавши на стіл блазенську посвідку про те, що він збавив час у сатани на балу. У своїх розповідях, як він возив у повітрі на собі голу хатню робітницю Марґарити Миколаївни кудись до дідька лисого на річку купатися та про появу перед цим у вікні голої Марґарити Миколаївни, Микола Іванович трохи покривив душею. Так, до прикладу, він поклав за краще не згадувати, що сам упхався до спальні з викинутою сорочкою в руках і що називав Наташу Венерою. За його словами виходило, що Наташа вилетіла з вікна, осідлала його і потягла геть із Москви…

— Зазнаючи насильства, мусив коритися, — розповідав Микола Іванович і закінчив свої теревені проханням ні слова про це не давати до відома його дружині. Це і було йому обіцяно.

Свідчення Миколи Івановича дало змогу встановити, що Марґарита Миколаївна, а ще її хатня робітниця Наташа щезли без сліду. Було вжито заходів, щоб їх розшукати.

Отож слідством, яке ані на секунду не переривалося, починався ранок суботнього дня. В місті в цей час народжувалися й ширилися цілковито несосвітенні чутки, в яких крихітка правди була обтикана буйною брехнею. Говорили про те, що був сеанс у Вар’єте, після котрого всі дві тисячі глядачів вискочили на вулицю в чому мати породила, що накрили друкарню фальшивих папірців чаклунського ґатунку на Садовій вулиці, що якась ватага викрала п’ятьох завідувачів у секторі розваг, але що міліція їх відразу всіх знайшла, і ще всячину, яку навіть повторювати не хочеться.

А тим часом наближалася обідня пора, і тоді там, де провадилося слідство, задзеленчав телефон. З Садової повідомляли, що клята квартира знову виявила назовні ознаки життя в ній. Доповідалося, що в ній зсередини відчиняли вікна, що з неї лунали звуки піаніно та спів, що у вікні бачили чорного кота, який сидів на підвіконні й вигрівався на сонці.

Близько четвертої години спекотного дня великий гурт мужчин, зодягнутих у цивільне, висів з трьох машин, трохи не доїхавши будинку № 302-біс по Садовій вулиці. Тут велика група тих, що приїхали, розділилася на дві менші, одна пройшла через підворіття будинку і двір просто в шості парадні, а друга відчинила звичайно забиті невеликі дверцята чорного ходу, і обидві почали підніматися різними сходами до квартири № 50.

У цей час Коров’єв і Азазелло, причому Коров’єв у звичайному своєму вбранні, а не у святковому фрачному, сиділи в (дальні квартири, закінчуючи снідання. Воланд, як звичайно, був у спальні, а де був кіт — невідомо. Але виходячи з брязкоту каструль, що линув з кухні, можна було гадати, що Бегемот перебуває саме там, клеючи, своїм звичаєм, дурня.

— А що то за кроки такі на сходах? — попитав Коров’єв, бавлячись ложечкою в чашці з чорною кавою.

— Це нас арештовувати йдуть, — відповів Азазелло і випив чарочку коньяку.

— А, ну-ну, — відповів на це Коров’єв.

Ті, що йшли парадними сходами, були вже на майданчику третього поверху. Там двоє якихось слюсарів морочилися з гармонією парового опалення. Вони обмінялися з гостями промовистими поглядами.

— Всі вдома, — шепнув один із слюсарів, постукуючи молотком по трубі.

Тоді той, що йшов попереду, відверто витяг з-під пальта чорний маузер, а другий за ним — відмички. Взагалі всі, хто йшов у квартиру № 50, були споряджені солідно. У двох з них у кишенях були тонкі шовкові тенета, які легко виймалися і розгорталися. Ще в одного — аркан, ще в іншого — марлеві маски та ампули з хлороформом.

В одну мить було відперто парадні двері до квартири № 50 і всі приходні опинилися в передпокої, а хряскіт у цей час дверей на кухні засвідчив, що друга група з чорного ходу надійшла також своєчасно.

Цього разу, якщо і не повний, то все ж якийсь успіх був очевидний. По всіх кімнатах миттю розсипалися люди і ніде нікого не знайшли, проте в їдальні на столі виявили залишки щойно, очевидно, облишеного сніданку, а у вітальні на камінній полиці, біля кришталевої вази, сидів величезний чорний кіт. Він тримав у своїх лапах примус. Безмовно приходні споглядали у вітальні цього кота протягом досить довгого часу,

— Та-ак… справді здорово… — шепнув один з приходнів.

— Не бешкетую, нікого не чіпаю, лагоджу примус, — неприязно насупившись, проговорив кіт, — а ще маю обов’язком попередити. що кіт — древня та недоторканна тварина.

— Винятково досконала робота, — шепнув один з приходи ів, а другий сказав гучно і виразно:

— Нумо, недоторканний черевомовний кіт, ходіть сюди!

Розгорнулись і шугнули шовкові тенета, але той, хто кидав їх, на великий подив усім, промахнувся і захопив ними лише вазу, яка з дзенькотом тут же і розбилася.

— Реміз! — заволав кіт. — Ура? — і тієї миті він, відставивши убік примус, вихопив з-за спини браунінг.

Він враз навів його на найближчого до нього чоловіка, але в того раніше, ніж кіт устиг вистрелити, в руці бухнуло вогнем, і разом з пострілом маузера кіт ляпнувся вниз головою з камінної полині на долівку, випустивши браунінг і кинувши примус.

— Дійшов я краю, — слабким голосом сказав кіт і млосно розпростерся в кривавій калюжі, — відійдіть від мене на секунду, дайте попрощатися з землею. О, друже мій Азазелло! — простогнав кіт, спливаючи кров’ю. — Де ти? — Кіт закотив гаснучі очі у напрямку дверей, що вели до їдальні — Ти не прийшов до мене з допомогою в час нерівного бою. Ти кинув бідолашного Бегемота, промінявши його на склянку — правда, дуже добрячого — коньяку! Ну, що ж, хай смерть моя тяжить над твоєю совістю, а я заповідаю тобі мій браунінг…

— Тенета, тенета, тенета… — нетерпляче зашептали довкола кота. Але тенета, чорт знає чому, зачепилися в когось у кишені і не полізли назовні.

— Єдине, що може порятувати смертельно пораненого кота, — проговорив кіт, — це ковток бензину… — І. скориставшись розгубленістю, вій приклався до круглого отвору в примусі й напився бензину. Відразу кров з-під