Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

— Ні, — озвався Іван, дивлячись не на слідчого, а в далеч, на згасаючий край неба, — це в мене ніколи не минеться. Вірші, що я їх писав, — погані вірші, і тепер я це збагнув.

Слідчий пішов від Іванка, діставши вельми важливий матеріал. Ідучи за ланцюжком подій від початку до кінця, нарешті пощастило дістатися до того війстя, звідки все пішло. Слідчий не мав сумніву в тому, що ці події почалися з убивства на Патріарших. Безперечно, що ані Ваня, ані той картатий не штовхали під трамвай нещасного голову МАСОЛІТу, фізично, мовити б, до його падіння під колеса не спричинився ніхто. Але слідчий мав переконання, що Берліоз кинувся під трамвай (або заточився під нього), будучи загіпнотизованим.

Так, матеріалу було вже багато, і було відомо вже, кого і де слід ловити. Та справа ж бо в тому, що впіймати в жоден спосіб не було змоги. В тричі проклятій квартирі № 50, безперечно, слід повторити, хтось був. Час від часу ця квартира відповідала то тріскучим, то гугнявим голосом на телефонні дзвінки, інколи у квартирі відчиняли вікно, більше того, з неї линули звуки патефона. А разом з тим, щоразу, коли в неї входили, анікогісінько в ній не заставали. А були там уже не раз, і в різну пору. Ще й мало того, по квартирі проходили з сіттю, перевіряючи усі кутки. Квартира була давно вже під підозрою. Охороняли не лише ту путь, що вела у двір через підворіття, але й чорний хід; мало того, на дахові коло димарів було виставлено охорону. Так, квартира № 50 викидала коники, а зарадити цьому була незмога.

Так справа тяглася до півночі з п’ятниці на суботу, коли барон Майґель, зодягнутий у вечірній костюм і лаковані туфлі, урочисто попрямував у квартиру № 50 як гість. Чутно було, як барона впустили в квартиру. Рівно через десять хвилин після цього без жодних дзвінків у квартиру навідалися, але не тільки господарів у ній не знайшли, а, що було вже зовсім дивовижно, не виявили в ній і ознак барона Майґеля.

Отож, як і було говорено, справа тяглася таким чином до суботнього світанку. Тут додалися нові та вельми цікаві дані. На московському аеродромі приземлився літак на шість пасажирів, який прилетів з Криму. Серед інших пасажирів з нього висів один дивоглядний пасажир. Це був молодий громадянин, страшенно зарослий щетиною, днів зо три не вмиваний, з переляканими і запаленими очима, без багажу і зодягнутий чудернацьки. Громадянин був у папасі, в бурці поверх спідньої сорочки і в синіх нічних шкіряних новеньких, щойно куплених черевиках. Тільки-но він зійшов з драбинки, по якій спускалися з кабіни літака, до нього підійшли. Цього громадянина вже чекали, і по якомусь там часі незабутній директор Вар’єте Степан Богданович Лиходєєв станув перед слідством. Він підсипав нових відомостей. Тепер з’ясувалося, що Воланд втерся у Вар’єте в личині артиста, загіпнотизувавши Стьопу Лиходєєва, а потім примудрився викинути цього ж Стьопу геть з Москви за бог знає яку кількість кілометрів. Матеріалу, таким чином, додалося, але легше від цього не стало, а, мабуть, стало навіть трохи важче, бо очевидним робилося, що скрутити особу, яка витворяє такі штуки, як оце, та жертвою якої став Степан Богданович, буде не так легко. До речі, Лиходєєв, згідно з власним його проханням, був замкнений у надійній камері, а перед слідством станув Варенуха, щойно арештований на своїй квартирі, в яку він повернувся після того, як майже дві доби пропадав невідомо де.

Незважаючи на дану Азазелло обіцянку більше не брехати, адміністратор почав саме з брехні. Хоч, проте, за це дуже суворо його засуджувати не можна. Адже Азазелло заборонив йому брехати і грубіянити по телефону, а тут адміністратор вів розмову без допомоги цього апарата. Бігаючи очима, Іван Савелійович запевняв, що вдень у четвер він у себе в кабінеті у Вар’єте сам на сам напився п’яним, після чого кудись пішов, а куди — не пам’ятає, десь ще пив старку, а де — не пам’ятає, десь валявся під парканом, а де — не пам’ятає знову ж таки. Лише після того, як адміністраторові сказали, що він своєю поведінкою, шкідливою й безрозсудною, перешкоджає слідству у важливій справі й за це, певно, буде відповідати, Варенуха розридався і зашепотів, озираючись, тремтячим голосом, що бреше винятково тому, що боїться помсти воландової зграї, в руках якої він уже побував, і що він прохає, благає, прагне бути зачиненим у броньовану камеру.

— Тьху ти чорт! Ото далася їм взнаки ця броньована камера, — пробурчав один з тих, хто вів слідство.

— їх здорово налякали ці мерзотники, — сказав той слідчий, який побував у Іванка.

Варенуху заспокоїли, як уміли, сказали, що захистять його і без камери, і тоді ж з’ясувалося, що старки під парканом він не пив, а що били його двоє, один ікластий та рудий, а другий товстун…

— Ах, схожий на кота?

— Так, так, так, — шепотів, обмираючи від страху та щосекунди озираючись, адміністратор і викладав подальші подробиці того, як він перебув близько двох днів у квартирі № 50 у ролі вампіра-навідника і мало не спричинився до загибелі фіндиректора Римського…

У цей час уводили Римського, якого привезли в ленінградському поїзді. Однак цей з розладнаною психікою дід, який дрижав зі страху і в якому з великою натугою можна було впізнати колишнього фіндиректора, ні за що не хотів говорити правди і в цьому виявився дуже затятим. Римський твердив, що ніякої Ґелли у вікні свого кабінету серед ночі він не бачив, так само і Варенухи, а просто йому поробилося зле і він у безтямстві виїхав до Ленінграда. Немає чого й казати, що свої свідчення недужий фіндиректор закінчив проханням примістити його в броньовану камеру.

Аннушку було заарештовано в той час, коли вона доконувала спробу всучити касирці в універмазі на Арбаті де-сятидоларовий папірець. Розповідь Аннушки про літунів через вікно будинку на Садовій та про підківку, що її Ан-нушка, як вона казала, підібрала для того, щоб передати до міліції, була вислухана уважно.

— Підківка насправді була золота з діамантами? — питали Аннушку.

— Чи мені діамантів не знати, — відповідала Аннушка.

— Але дав він вам таки червінці, як ви кажете?

— Чи мені червінців не знати, — відповідала Аннушка.

— Тож коли вони в долари перетворилися?

— Знати не знаю, які такі долари, і не бачила я на очі ніяких доларів, — верескливо