Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Але Зиґмунд мав на увазі не це, тому лише твердо додав:
— Ти їй не дуже потурай, це їй запевне піде на користь. Нервові люди потребують певної суворости.
— А коли я граю на роялі біля відчиненого вікна, — промовив Вальтер, немовби не чуючи шурякового застереження, — то що я роблю? Попід вікнами проходять люди, можливо, з-поміж них є й дівчата; хто хоче — спиняється, я граю для молодих парочок і самотніх дідів та бабів. Є серед них і розумні, й дурні. Та і я ж бо розуму їм не додаю. Те, що я граю, — не розум. Я розказую їм про себе. Сиджу невидимкою у себе в кімнаті й посилаю їм знаки — кілька нот, і це і їхнє життя, й моє життя. Ти справді міг би сказати, що це — теж божевілля!…
Зненацька він змовк. Відчуття «Ох, хто-хто, а я знаю, що вам усім сказати!» — це головне шанолюбне відчуття громадянина землі з посередніми творчими здібностями, якого гнітить палке бажання що-небудь повідомити людям, заніміло. Щоразу, коли Вальтер сидів у м’якій тиші край відчиненого вікна і, гордо усвідомлюючи, що він — митець, який ощасливлює тисячі незнайомих йому людей, випускав свою музику в світ, відчуття це нагадувало туго напнуту парасольку, й щоразу, коли він кидав грати, воно опадало, немов парасолька згорталася. Тоді вся легкість де й дівалася, всього, що було, ніби ніколи й не було, і говорити він міг тоді лише про що-небудь на кшталт того, що мистецтво, мовляв, утратило зв’язок з народом, і все погано. Вальтер згадав про це, і його огорнув смуток. Вальтер спробував з ним боротися. Адже й Клариса казала: «Музику треба грати «до кінця». Клариса казала: «Поки що-небудь робиш і сам, поти це й розумієш!» Але ж Клариса сказала й таке: «Тому ми самі маємо йти в божевільню!» Вальтерова «внутрішня парасолька», наполовину згорнувшись, метлялася на поривчастому вітрі.
— Нервовими людьми треба певною мірою керувати — задля їхньої ж таки вигоди, — промовив Зиґмунд. — Ти ж бо сам казав, що терпець твій скоро урветься. І як лікар, і як чоловік можу дати тобі ту саму пораду: покажи їй, що ти — справжній чоловік. Вона проти цього повстане, я знаю, але дарма, якось уже змириться!
Мов надійна машина, Зиґмунд невтомно товкмачив про «результат», якого колись домігся сам.
Вальтер, усе ще на «поривчастому вітрі», відповів:
— Таке медичне переоцінювання впорядкованого статевого життя взагалі застаріло! Коли я сиджу за роялем, малюю картину чи розмірковую, то справляю вплив на людей близьких і далеких, не позбавляючи одних того, що даю другим. Навпаки! Дозволь сказати тобі, що тепер уже немає, мабуть, жодної сфери, де людина має право керуватися лише власним світоглядом. Навіть у подружньому житті не має права!
Але дужчий тиск був на боці Зиґмунда, й вітер відніс Вальтера до Клариси, якої той під час цієї розмови не спускав з очей. Йому було прикро, що про нього хтось міг сказати, нібито він — не справжній чоловік; до цієї заяви Вальтер повернувся спиною, давши їй погнати себе до Клариси. І на півшляху відчув зі свого зляканого вищиру, що муситиме почати із запитання: «Як розуміти те, що ти заводиш мову про знамення?!»
Але Клариса вже побачила, що він іде до неї. Вона бачила, як він завагався ще тоді, коли стояв. Потім його ноги відірвалися від землі й понесли його до неї. Клариса спостерігала все це, відчуваючи неймовірну насолоду. Сполоханий дрозд спурхнув, хутко прихопивши з собою черв’яка. Тепер шлях для притягання був цілком вільний. Та раптом Клариса передумала й цього разу зустрічі уникла; вона неквапно рушила попід будинком за обійстя, воднораз не відвертаючи голови від Вальтера, але швидше, ніж він, хто зволікав, отож відстань між ними зросла так, що про будь-які арґументи й контрарґументи вже шкода було й думати.
27. Невдовзі Генерал Штум
відкриває Аґату для товариства
Відколи Аґата переїхала до Ульріха, світські стосунки й обов’язки, що пов’язували його з широким колом людей, знайомих йому по дому Туцці, забирали в нього досить багато часу, бо жваве спілкування зимової пори, хоч уже й настала весна, ще не завмерло, а співчуття, яке йому виявляли після батькової смерти, вимагало зустрічного кроку — щоб він не ховав Аґату, хай навіть жалоба і звільняла обох від необхідности брати участь у бучних урочистостях. Якби Ульріх повною мірою скористався з переваг, котрі давала жалоба, то зміг би навіть тривалий час узагалі уникати будь-якого світського товариства й так облишити коло людей, до якого він потрапив лише через дивні обставини. Та відколи Аґата довірила йому своє життя, Ульріх діяв усупереч власним почуттям і перекладав на якусь частину себе — він підігнав її під традиційне поняття «обов’язки старшого брата» — багато рішень, ухвалювати які все його єство опиралось, а то й відмовлялося зовсім. До цих обов’язків старшого брата належало насамперед переконання, що Аґатина втеча з чоловікового дому має завершитися не інакше, ніж у домі кращого чоловіка. «Якщо так піде й далі, — зазвичай відповідав він сестрі, коли в них заходила мова, що їхнє спільне життя вимагає зробити те чи те, — то незабаром кілька претендентів запропонують тобі руку чи бодай серце»; а коли Аґата виношувала які-небудь плани довше, ніж на кілька тижнів, він відказував: «Але ж доти все переміниться!» Така його поведінка ображала б її ще дужче, якби вона не помітила у братові розладу з самим собою, і поки що це стримувало її від більшого спротиву, коли він висловлювався за те, щоб усіляко розширювати світське коло, в якому вони оберталися. Отак і вийшло, що після Аґатиного приїзду брат із сестрою поринули у світське життя куди глибше, ніж зробив би це Ульріх, якби жив сам.
Їхня спільна поява в товаристві, де тривалий час знали тільки Ульріха й ніколи жодного
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина без властивостей. Том III», після закриття браузера.