Читати книгу - "Таємничий острів"

— Здається, він ось-ось скорчить гримасу, — голосно жартував моряк.

Юпові важко було догодити, і він обурився б, якби портрет не припав йому до душі, але знімок дуже сподобався орангутангові, і він довго самовдоволено милувався собою.

У березні спека спала. Почалися дощі, проте повітря було ще тепле. Того року березень, — він відповідав вересню у Північній півкулі, — виявився холоднішим і більш дощовим, ніж очікували. Можливо, він провіщав ранню й суворішу зиму.

Якось вранці 21 березня колоністам навіть здалося, що випав сніг. Прокинувшись на світанку, Герберт підійшов до вікна і вигукнув:

— Гляньте, весь острівець Порятунку вкрито снігом!

— Як, о цій порі вже випав сніг? — перепитав журналіст, наблизившись до хлопця.

Усі колоністи й собі підійшли до вікон і побачили, що не лише острівець, а й увесь берег біля підніжжя Гранітного палацу вкритий густою пеленою снігу.

— Здається, це справді сніг! — сказав Пенкроф.

— Дуже схоже на те, — відповів Наб.

— Але ж термометр показує п’ятдесят вісім градусів (14° вище нуля за стоградусним термометром)! — зауважив Гедеон Спілет.

Сайрес Сміт мовчки дивився на білу габу, що вкривала острів; він ніяк не міг збагнути такого незрозумілого явища — сніг у таку пору року і за такої температури!

— Хай йому біс! — вигукнув Пенкроф. — Усі наші городи померзнуть!

Моряк хотів уже спуститися на берег, але спритний Юп випередив його і першим зісковзнув униз.

Не встиг орангутанг торкнутися землі, як пелена снігу раптом піднялася з берега і розвіялася в повітрі сотнями тисяч пухнастих сніжинок, що на кілька хвилин заступили навіть сонце.

— Це пташки! — вигукнув Герберт.

Справді, то були цілі хмари морських птахів із сліпучо-білим оперенням. Сотні тисяч їх сіли на острівець та на узбережжя і після недовгого відпочинку знову знялися в повітря й зникли вдалині на очах у приголомшених колоністів, перед якими, ніби на сцені, зима несподівано змінилася літом. На жаль, усе сталося так швидко, так несподівано, що ні журналіст, ні юнак не встигли підстрелити жодної пташки, аби дізнатися, до якого виду вони належать.

Через кілька днів, 26 березня, виповнилася друга річниця приземлення колоністів на острівець Порятунку та острів Лінкольна.

Розділ XIX

Спогади про батьківщину. — Надії на майбутнє. — Плани дослідження узбережжя. — 16 квітня — день відплиття. — Вид із моря на Зміїний півострів. — Базальтові скелі на західному березі острова. — Негода. — Настання ночі. — Ще одна незбагненна пригода.

Минуло цілих два роки! Два роки колоністи жили вдалині від людей, не мали з людством ніякісінького зв’язку! Вони навіть не уявляли, що робиться в світі, і жили на острові, що загубився серед Тихого океану, ніби на маленькому астероїді Сонячної системи!

Що там діється тепер на рідній землі? Їх ніколи не покидала думка про батьківщину, яку шматувала громадянська війна; можливо, через повстання Південних штатів там і досі проливається кров? Ці думки сповнювали їх тривогою, і вони часто розмовляли про рідний край, не сумніваючись, що справедлива справа федералістів переможе на славу Сполучених Штатів.

Протягом обох років поблизу острова не з’явилося жодного корабля, не майнуло жодне вітрило. Було цілком очевидно, що острів Лінкольна лежав осторонь морських шляхів і, можливо, навіть нікому не був відомий, про що свідчили, до речі, й карти, на які його ще не було нанесено. Бо хоч острів і не мав зручної бухти, однак прісноводні джерела, безумовно, приваблювали б сюди кораблі.

Хоч куди кинь оком, безмежне море було завжди пустельним; колоністи не могли чекати рятунку з-за моря: щоб повернутися на батьківщину, вони мусили сподіватися тільки на себе.

Проте одна можливість урятуватися все ж таки існувала, і саме про неї колоністи вели мову, зібравшись якогось квітневого вечора в урочистій залі Гранітного палацу.

Вона, якраз розмовляли про Америку, про рідні краї, що їх уже майже не сподівалися побачити знову.

— Як на мене, є тільки один спосіб покинути острів Лінкольна, — міркував Гедеон Спілет, — це побудувати велике судно, що могло б витримати довгий морський перехід у кілька сотень миль. Мені здається, якщо ми могли збудувати бот, то зможемо спорудити й корабель!

— І якщо ми змогли допливти до острова Табор, — додав Герберт, — то зможемо дістатися й до архіпелагу Туамоту!

— Не скажу «ні», — відповів Пенкроф, за яким у морських питаннях лишалося останнє слово. — Не скажу «ні», хоч це зовсім не одне й те саме — пропливли півтори сотні чи півтори тисячі миль! Коли наш бот ішов на острів Табор, вітер грався з ним, як із тріскою, але ми знали, що берег недалеко і з одного, і з другого боку. Але пройти тисячу двісті миль, — а до найближчої землі аж ніяк не менше, — то зовсім інше діло!

— Чи означає це, Пенкрофе, що ви побоялися б при потребі здійснити таку подорож? — запитав журналіст.

— Я не побоявся б нічого в світі, пане Спілете, — відповів моряк. — І ви добре знаєте — я не боягуз.

— До речі, Пенкрофе, у нас тепер є ще один моряк, — зауважив Наб.

— Хто?

— Айртон.

— Точно, — підтримав Герберт.

— Якщо тільки він згодиться поїхати звідси, — відповів Пенкроф.

— Отакої! — вигукнув журналіст. — Невже ви гадаєте, що Айртон відмовився б їхати, якби Гленарванова яхта прийшла по нього на острів.

— Ви, друзі мої, забуваєте, — втрутився інженер, — що за останні роки перебування на острові Табор Айртон позбувся розуму. Але річ не в тому. Треба обміркувати, чи могли б ми вважати прихід шотландської яхти шансом на наш порятунок? Сподіваюся, ви не забули: Гленарван обіцяв Айртонові забрати його з острова Табор, коли вважатиме, що той достатньо покараний за скоєні злочини; я переконаний — він повернеться.

— Авжеж, — погодився журналіст, — а я додам, що шотландець незабаром прибуде, бо минуло цілих дванадцять років відтоді, як він висадив Айртона на острівці Табор!

— Еге ж! Я згоден з вами, — відповів Пенкроф, — лорд повернеться, і дуже скоро. Але нам від того не легше, адже куди він попливе? Не до острова Лінкольна, а до острівця Табор.

— Безумовно, — погодився й Герберт, — тим паче, що острів Лінкольна навіть не нанесено на карту.

— А тому, друзі мої, — мовив інженер, — треба вжити належних заходів і повідомити того, хто припливе до острова Табор, що ми і Айртон перебуваємо на острові Лінкольна.

— Саме так, — вів далі журналіст. — На мою думку, найпростіше залишити у хижці, де жив капітан Грант, а потім Айртон, записку з точними координатами нашого острова;