Читати книгу - "Вогнем і мечем"

князя Полубинського, шістнадцятилітнього хлопчину, котрому відрубав передпліччя разом із рукою. Бачачи це, пан Урбанський захотів помститися за родича й випалив із пістоля просто Бурдабутові в лице, та промахнувся, відстреливши тому тільки вухо і кров’ю всього заливши. Страшним зробився тепер Бурдабут на своїм коні: обидва чорні, як ніч, обидва залиті кров’ю, обидва з дикими очима й роздутими ніздрями, нищівні, як буря. Не уникнув смерті від Бурдабутової руки й пан Урбанський, що йому він, мов кат, голову одним махом відрубав, і старий, вісімдесятилітній пан Житинський, і обидва панове Нікчемні, так що решта почали задкувати в жаху, особливо ще й тому, що за Бурдабутом зблискували ще сто запорізьких шабель і списів, теж закривавлених.

Нарешті побачив дикий отаман воєводу і, видавши страхітливий крик радості, кинувся до нього, перекидаючи по дорозі коней і вершників. Одначе воєвода не відступив. Покладаючись на свою надзвичайну силу, він схропнув, як поранений одинець, підняв над головою кончар і, пришпоривши коня, кинувся до Бурдабута. І прийшов би, певно, його останній час, уже й Парка в ножиці взяла нитку його життя, яку потім в Окреї перерізала, коли б не Сильницький, шляхетський зброєносець, який блискавкою метнувся на отамана і повис на ньому, поки його не було порубано шаблею. Тим часом, поки Бурдабут порався з ним, гукнули панове Кердеї поміч воєводі; миттю підскакали декілька десятків, одразу ж його від отамана відділивши, після чого зав’язалося уперте побоїще. Та ба, втомлений полк воєводи почав задкувати і змішувати свої лави, піддаючись переважаючим силам запоріжців, але тут пан Кшиштоф, підсудок брацлавський, і пан Аксак підоспіли зі свіжими корогвами. Щоправда, і свіжі запорізькі полки зразу ж вступили в бій, але ж був у низовині ще князь із драгунами Барановського та гусарія Скшетуського, що досі в ділі участі не брали.

Отож знову закипіла кривава різанина, а тим часом почало смеркати. Тут, одначе, на крайні міські будівлі перекинулася пожежа. Загравою освітило побоїще, і стало видно обидві лінії, польську та козацьку, що згиналися в долині, видно було вже навіть кольори прапорців і лиця окремих бійців. Уже Вершулл, Понятовський і Кушель ратоборствували в битві, бо, перебивши чернь, вони воювали на козацьких флангах, які під їхнім натиском починали відступати на косогір. Довга лінія воюючих зігнулася краями своїми до міста і продовжувала згинатися все більше й більше, тому що, поки наступали польські фланги, середина, тиснута переважаючими козацькими силами, відходила ближче до князя. В бій, аби прорвати польський стрій, вступили три нові козацькі полки, та зразу ж князь увів драгунів Барановського, і ті кинулися на поміч воюючим.

При князеві лишилася тільки гусарія, що здалеку мала вигляд темного бору, який виростав просто з поля, – грізна лавина залізних мужів, коней і списів. Вечірній вітерець шелестів прапорцями на цих списах, але шеренги стояли тихо, завчасу в бій не рвучись, спокійно вичікуючи, бо добірні, в багатьох битвах побували і знали, що кривава робота їх теж не обмине. Князь у срібних обладунках із золотою булавою в руці, що перебував серед них, пильно оглядав битву, а з лівого боку від нього на фланзі, дещо попереду строю, стояв пан Скшетуський. Рукав, як і належить офіцерові, підкотив і, тримаючи в могутній, оголеній по лікоть руці замість буздигана кончар, спокійно чекав команди.

А князь лівою рукою прикрив очі від яскравої пожежі й углядався в поле битви. Середина польського півмісяця поволі задкувала до нього, здужувана переважаючими силами, бо ненадовго вистачило підтримки пана Барановського, того самого, що Немирів покарав. Так що князеві як на долоні було видно роботу жовнірів. Протяжна блискавка шабель то спалахувала над чорною лінією голів, то гасла в ударах. Коні без вершників вилітали з гущі битви й носилися по рівнині з іржанням і розвіяними гривами, на тлі пожежі нагадуючи пекельних бестій. Раз по раз червоногарячий стяг, що майорів над ворожим сонмом, раптово хилився в натовп, аби вже більше не піднятися. Одначе погляд князя сягав за лінію воюючих, на саме узвишшя, ближче до міста, де на чолі двох відбірних полків стояв молодий Кривоніс, очікуючи зручної хвилини, щоб кинутися в гущу битви й остаточно зламати ослаблені польські лави.

Нарешті він зірвався з місця, з жахаючим криком скачучи просто на драгунів Барановського, та хвилини цієї чекав також і князь.

– Веди! – крикнув він Скшетуському.

Скшетуський підняв кончар, і залізна лавина рушила вперед.

Просування їхнє було нетривалим, бо лінія бою лежала зовсім недалеко. Драгуни Барановського з блискавичною швидкістю розлетілися праворуч і ліворуч, аби відкрити гусарам ворота, і всією вагою своєю ринули в ці ворота на близькі до перемоги сотні Кривоноса.

– Ярема! Ярема! – закричали гусари.

– Ярема! – вторило все військо.

Страшне ім’я здриганням жаху пронизало серця запоріжців. Вони тільки тепер зрозуміли, що командує не київський воєвода, а сам князь. До того ж вони й не могли протистояти гусарам, які самою вагою своєю нищили їх так само, як падаюча стіна трощить тих, які стоять під нею. Єдиним для них порятунком було розступитися, пропустити гусарів і вдарити з флангів; одначе фланги ці були вже під наглядом драгунів і легких корогов Вершулла, Кушеля й Понятовського, котрі, зігнавши козацькі крила, зіштовхували їх до центру. Тепер картина бою змінилася, бо легкі корогви утворили ніби вулицю, по якій летіли в нестримному розгоні гусари, переслідуючи, ламаючи, збиваючи, перевертаючи людей і коней, а попереду них козаки з ревом і виттям утікали вгору, до міста. Якби крилу Вершулла вдалося зімкнутись із крилом Понятовського, козаків було б оточено і всіх як одного перебито. Одначе ні Вершулл, ні Понятовський не могли цього зробити через величезну кількість утікачів, так що насідали тільки з боків, аж їхні руки німіли від ударів.

Молодий Кривоніс, хоча був диким і мужнім, коли зрозумів, що свою недосвідченість доводиться йому протиставляти такому полководцю, як князь, зовсім утратив голову й на чолі своїх рвонув до міста. Втікача запримітив пан Кушель, який стояв збоку, через що бачити міг тільки те, що відбувалося поблизу, зараз же підскакав і садонув молодого отамана шаблею по лицю. Та не вбив, бо лезо вцілило по ремінцю шолома, одначе кров’ю заюшив і тим паче позбавив отамана відваги.

Та ба, він мало не поплатився за свою вихватку, бо тієї ж миті кинувся на нього Бурдабут із рештками кальницького полку.

Двічі вже намагався Бурдабут зупинити гусарів, але двічі, немовби відкинутий надприродною силою і побитий, змушений був одступати разом з іншими. Нарешті, перешикувавши тих, хто в нього лишився, він вирішив