Читати книгу - "Вогнем і мечем"

І ось за півмилі від Махнівки більше дюжини вершників, женучи коней щосили, з’явилися на шляху війська. Це був пан Лев зі своїми. Побачивши його, київський воєвода відразу ж зрозумів, що сталося.

– Замок взято! – крикнув він.

– Взято! – відповів пан Лев і зразу знепритомнів, бо, посічений і кулями поранений, утратив багато крові. Інші, одначе, почали розповідати, як усе відбувалося. Німців на стінах перебили всіх до єдиного, бо вони воліли умерти, але не здаватися; пан Лев прорвався крізь лаву черні у виламані ворота, але в башті все ж таки ще захищалися кілька десятків шляхтичів – до них-то і потрібно було поспішати на поміч.

Тому рвонули з місця. І ось показалося на пагорбі місто із замком, а над ним важкою хмарою дим пожежі, що почалася. Вечоріло. На небі горіла величезна оранжево-червона заграва, спершу сприйнята військом за самі пожежі. В її освітленні було видно запорізькі полки і скупчені юрмища черні, що виливались із воріт назустріч війську цілком безбоязно, тому що в місті ніхто не знав про підхід князя, вважаючи, що це всього-на-всього київський воєвода йде із підкріпленням. Як видно, всіх зовсім одурманила горілка, а може, свіжа перемога вселила пиху безмірну, та бунтівники легковажно спустились із пагорба й тільки в долині почали вельми ретельно шикуватися до бою, гупаючи в тулумбаси та литаври. Коли вершники побачили це, радісний клич вирвався із усіх польських грудей, а пан воєвода київський дістав можливість удруге подивуватися чіткості дій княжих корогов. Зупинившись, бачачи козаків, вони відразу ж вибудували бойові порядки: важка кавалерія посередині, легка на флангах, так що перебудовувати нічого не потрібно і з місця можливо стало йти в діло.

– Пане Кшиштоф, що ж це за люди! – вигукнув воєвода. – З ходу вишикувалися. Вони й без полководця можуть у бій іти.

Одначе князь як обачний воєначальник літав із булавою в руці перед корогвами від флангу до флангу, оглядаючи полки та даючи останні вказівки. Захід сонця відбивався в його срібних обладунках, і вершник був схожим на світле полум’я, що металося серед шеренг, бо на тлі темної броні він один тільки й світився незвичайно.

А стрій був такий: посередині в першій лінії три корогви – перша, котрою сам воєвода київський командував, друга – молодого пана Аксака, третя – пана Кшиштофа Тишкевича, за ними, у другій лінії, драгуни під орудою Барановського і, нарешті, могутні гусари князя, а при них командиром пан Скшетуський.

Фланги зайняли Вершулл, Кушель і Понятовський. Гармат не було, позаяк Вурцель залишився в Бистрику.

Князь підскакав до воєводи і махнув булавою.

– За свої кривди починайте, ваша милість, першим!

Воєвода, у свою чергу, махнув буздиганом – вершники схилилися в сідлах і рушили. І по тому, як пішла в бій корогва, зразу стало ясно, що воєвода хоч і важкий на підйом, і кунктатор, бо літа брали своє, та воїн, одначе, досвідчений і мужній. Він не рвонув корогву з місця щодуху, але, щоб зберегти сили, вів її неквапно, розганяючись у міру наближення до противника. При цьому сам він із буздиганом у руці мчав у першій лінії, зброєносець, який скакав поряд, тримав напоготові кончара, меча довгого і важкого, що був, одначе, воєводі в міру. Чернь зі свого боку з косами і ціпами йшла назустріч корогві, щоби стримати перший удар і полегшити запоріжцям атаку. Коли між противниками, що зближалися, лишилось не більше декількох десятків кроків, махнівчани впізнали воєводу по велетенському зросту і здоровенній туші, а впізнавши, кричати заходилися:

– Гей, ясновельможний воєводо, жнива на носі, чого ж ти людей у поле не вигониш? Б’ємо чолом, ясний пане! Вже ж ми тобі черево продовбаємо.

І град куль посипався на корогву, але шкоди не завдав, бо мчала вона вже як вихор. Пролунав стукіт ціпів і дзвін кіс, які вдарили в панцирі, крики та стогони. Списи проробили прохід у збитому юрмищі, і розігнані коні вдерлися туди як смерч, топчучи, давлячи, перекидаючи. І як на луках, коли стануть низкою косарі, буйна трава розступається перед ними, а вони йдуть уперед, розмахуючи кіссям, так само ж під ударами мечів широка лава розступалася, рідшала, зникала і, тиснута кінськими грудьми, не вміючи вистояти, почала подаватися назад. Нарешті хтось закричав: «Люди, спасайтеся!», – і вся сила, кидаючи коси, ціпи, вила, самопали, кинулася в дикім сум’ятті на полки запорожців, які стояли позаду. Запоріжці ж, побоюючись, аби втікачі не змішали їхніх лав, виставили назустріч піки, тож чернь, заздрівши таку перешкоду, кинулася з відчайдушним виттям ув обидва боки, та тут знову ж зігнали її назад Кушель із Понятовським, рушивши цієї миті з княжих флангів.

Тому воєвода, йдучи по трупах, опинився віч-на-віч із запоріжцями й на них помчав. Вони ж, маючи намір відповісти на натиск натиском, понеслись на нього. І вдарились один об одного противники, як два вали, що накочуються назустріч один одному, а при співударі гребінь породжують. Саме так здибилися перед кіньми коні, вершники ж уподібнилися валам, а шаблі над валами цими закипіли піною. І зрозумів воєвода, що вже не з черню справу має, а з розлюченим і вмілим бійцем запорізьким. Дві лінії, згинаючись, натискали одна на одну, безсилі зігнути одна одну. Трупи падали без ліку, бо муж ішов на мужа, меч обрушувався на меч. Сам воєвода, заткнувши буздиган за пояс і взявши кончар од зброєносця, старався в поті чола, сопучи, мов ковальський міх. Поряд із ним обидва панове Сенюти, а також Кердеї, Богуславські, Єловицькі та Полубинські тільки встигали повертатися. На козацькому ж боці лютував дужче за інших Іван Бурдабут, підполковник кальницького полку. Козак велетенської сили і статури, він був страшний тим паче, що кінь його боровся нарівні з хазяїном. Отож не один польський воїн осаджував скакуна та задкував, аби з ним не зіштовхнутися. Підскакали до нього брати Сенюти, але Бурдабутів кінь ухопив молодшого, Андрія, зубами за лице і вмить усе його розтрощив, побачивши це, старший, Рафал, рубонув звіра по надоччю, та не вбив, а поранив, бо шабля поцілила в латунну бляху налобника. Бурдабут за одну секунду встромив суперникові клинок під підборіддя й життя пана Рафала позбавив. Так загинули обидва брати Сенюти і лишилися лежати в позолочених панцирах у пилюці під кінськими копитами, а Бурдабут блискавкою метнувся в наступні лави і зразу ж досяг