Читати книгу - "Скрут"

Аальмар посадив її собі на коліна. Вона, як колись, відчула тепло його тіла; вона вже була розслабилася, поклала голову йому на плече — але відразу зрозуміла, що часи дитинства минули незворотно.

Аальмар був не таким, як колись. Він обіймав її не як звичайно; його теж трусило. Він говорив заспокійливі слова, які нічого не значили, — та дівчина розуміла, що він ледь стримується. Його долає пристрасть, його м’язи напружуються, і, притискаючись до нього боком, вона відчуває його пружну чоловічу плоть…

Вона рвонулася. Вивільнилася; відскочила в інший куток кімнати, уже зі слізьми намагаючись зрозуміти, що, що її тримає, що налягло чорним черевом, так, що холод пробирає до кісток і важко дихати…

Він дивився на неї здивовано і якось безпорадно:

— Мала… Що з тобою, га? Скажи мені, я зроблю, що захочеш…

Якби вона знала, що з нею!

Долаючи тугу, вона змусила себе посміхнутися:

— Пробач…

Крок до нього назустріч. Ще крок; він підводиться й відкидає з ліжка ковдру. Червоне простирадло, ловлячи відблиски світильників, здається океаном крові.

Дівчинка придушила нудоту. Звідки такі думки? Звідки?!

Вона йшла, безжально чавила квіти, які траплялися під ноги. Вирішила твердо — хоч би що вона відчувала, Аальмар не повинен про це дізнатися. З її боку це було б просто дико, мерзенно, нелюдяно…

Він скинув халат, і вона вперше в житті побачила його тіло. Аристократично тонке й водночас могутнє, тіло мандрівника і воїна, зі слідами шрамів, із рельєфно випнутими м’язами, з безволосою білою шкірою…

Тіло пристрасного чоловіка.

Дівчина сахнулася, наче її вдарили.

Те, що мучило її, заливало темною каламуттю, холодом і страхом, те, що перетворило очікування весілля на повільне катування — зробилося раптом очевидним.

Тому що той, хто зараз простягає до неї руки, її чоловік, і він бажає по праву позбавити її цноти…

…Навіщо пригадується подвір’я, де кубляться кури, де вантажать віз, і на широкому обідку — прилиплий пташиний послід? Хрипкуватий голос чоловіка, що є її батьком — але зовсім чужий? Не можна пригадати обличчя… У її спогадах немає барв, самі лишень тіні, контури…

Аальмар…

…Віз рушає, з-під коліс спритно зринає рудий півень зі звислим набік гребенем…

Дівчина переривчасто схлипнула.

Спогади… Тіні. Аальмар… У її свідомості він назавжди залишиться її справжнім батьком. Любим, обожнюваним, всесильним і могутнім, владарем світу — але батьком, батьком, і те, що вони зараз збираються зробити…

Кровозмішення.

Коліна в неї здригнулись. Увесь жах, накопичений поколіннями її предків, увесь липкий кошмар кровозмісного зв’язку… З батьком — не можна, не можна! Небом заборонено, людьми, всіма повір’ями та легендами, заборонено самою природою — не можна!

— Малятко моє… Дівчинко моя…

Вона повільно сповзала на килим.

— Що з тобою?

— Не можна, — прохрипіла вона, ледь утримуючи притомність. — Ні, ні…

— Що з тобою?!

Крила її сорочки безвольно відкинулися. Аальмар схопив її, притискаючи оголеним тілом до свого оголеного тіла. Вона дико рвонулася, відштовхуючи його руками й ногами:

— Ні! Тільки не це! Відійди! Ні…

Вона впала на килим, і її знудило. Так природа проклинає кровозмішників, так вона мститься тим, хто спробує ослухатися.

— Іди геть! — кричала вона, здригаючись у судомах. — Іди геть, не можна! Тільки не це! Не торкайся до мене!

— Тіар!!!

Крики й плач. Грюкіт і прокльони. І повільно, повільно хилиться підлога…

Валиться дім? Аби погребти їх обох під руїнами?

Дзенькіт розбитого скла. Скалки в неї на плечах, пащека спорожнілої чорної рами, світильник відбивається в чиїхось круглих очах…

Вікі. Він стояв під вікном! Він стояв і нібито чекав — і ось вона звалилася просто в його занімілі, тремтячі руки.

— Тіар?!

І в зубчастому проламі вікна в неї над головою — спотворене судомою обличчя із непорушними очима.

Зривистий голос підлітка:

— Тіар, тебе… скривдили?!

Те, що трапилося потім, іноді приходило до неї у снах.

Нібито вона біжить рівниною, гнана вітром, божевільна, не годна зупинитися.

Начебто її наздоганяє й підхоплює хлопець із тремтячими руками. Важко гупає його серце, в нього зболені, неспокійні очі:

— Тіар…

І нібито за спиною в них, там, де був дім, розгорається чорне полум’я.

Хоча насправді ніякого полум’я не було…

Вона вже знову біжить. Вона ніколи не дізнається.

Чи..?

Розділ чотирнадцятий

* * *

Він брів, накульгуючи, спотикаючись об корчі, торкаючи руками кору похмурих одутлих дерев, поглажуючи мох, який ріс на них; час від часу підкидав носком черевика опале листя, милуючись штучним листопадом і залишаючи на жовтому осінньому килимі негарну борозну. Він ішов, ні на секунду не зупиняючись і ні на мить не замислюючись. Просто йшов і впізнавав місця.

А можливо, це місця впізнавали його; йому здавалося, що ялинове гілля викривально тицяє йому в груди, а береза, навпаки, заспокійливо киває верхівкою, горобина ж намагається прикрасити йому дорогу червоними гронами, від яких ні світла, ні тепла…

Він ішов довго, дуже довго — але ні на мить не допустив думки про те, що заблукав, збився з дороги. І винагородою за це став яр, котрий виповз звідкілясь із хащі та перепинив його скорботний шлях.

Ігар підняв голову. Високо в гіллі гойдалося полотнище павутиння — старе-старе, пошарпане вітром, забуте.

— Я прийшов, — сказав він пошепки.

Полотнище байдуже гойднулося. Заколихалося гілля; на голову Ігарові обсипалися три чи чотири зморщені листочки.

— Я прийшов, — сказав він голосніше. — Агов, ти… Я прийшов.

Далеко десь прорипіло віджиле дерево. Ліс скрегоче зубами, подумав Ігар.

Він рушив уперед, але не вниз, до дна яру, а навіщось краєчком, начебто чогось очікуючи або щось розшукуючи. Нібито сподіваючись…

Спочатку причувся запах давнього гару. Давнього, але все одно їдкого.

Далі попереду майнуло чорне.

Ігар спіткнувся й зупинився. Тут була пожежа; чорні кістяки ялин шпичаками стирчали в небо. Деревні вуглинки гарно зблискували в ріденьких, скороминущих сонячних променях. І листя, і хвоя перетворилися на попіл — тим страшнішими й величнішими здавалися полотнища сірого павутиння, що подекуди звисало з гілля, мов клапті поховального покрову.

Павутиння не горить?!

Ігарові стало зле, він присів просто на чорну землю. Ілаза… Ілазина доля… Невже він спізнився?!

Цьому пожарищу ніяк не менше кількох тижнів. Ні, ні… Чи Ілаза, навпаки, врятувалася? А скрут загинув?

— Ілазо…

Ім’я пролунало дивно. Майже незнайомо, і, щоби позбутися мари, він покликав знову, тепер уже голосно:

— Ілазо!

Тиша.

Він підвівся. Його обов’язок…

До кінця.

Він знайде