Читати книгу - "Там, де козам роги правлять"

— Так рано? — запитав він, усміхаючись.

— Ет, парилися три години. Руда телилася, важко було. Але вже все. І теля здорове, як воно й розрослося таке?

Уста її розтулились од подиву, Едек побачив золоті зуби. І раптом хлопець схопив жінку за руки, обкрутив навколо себе.

— Пусти, божевільний, тобі весна так памороки забила, що вже з старими бабами заграєш? — сміялася лісничиха, зворушена його настроєм.— Ой, Едек, Едек, гляди, щоб з того весняного воркування та не було клопоту в лютому...

Едек пішов разом з нею. Метек стояв з батьком поблизу хліва. Стомлені були і тепер з полегкістю підставили обличчя сонцю.

— Що, акушерство скінчилося?

— Скінчилось. А ти, ледащо, де це швендяв? — усміхнувся Метек.

— Де? У лісі. Шукав гриби,— підморгнув Едек.— Знаєш що, ходімо покупаємось.

— Гарна думка.

— Перестаньте, у травні купатися? Лазарет дома зробите,— накинувся пан Гасинець.

Та хлопці не слухали його, наче молоді, пустотливі жеребці, мчали до озера. Він дивився хвилину їм услід, а потім махнув рукою. Кожен буває такий. І звернувся до жінки:

— Приготуй, мати, їм кави або гарячого молока, а то ще й справді занедужають.

Пані Гелена покивала головою. Нема кращого, як молодість.

Вода була холодна. Під горішнім шаром, який уже трохи прогрівся, знизу тягнув пекельний холод. Хлопці розчервонілись, але не піддалися — проплили чималеньку відстань.

— Вилазьмо, Едек, я вже зовсім не чую ніг.

На березі почали пустувати. На сонці було тепло. Вони борюкалися, ганялись один за одним, з розгону мало не збили з ніг Міхала, який саме повертався з лісу — перевіряв викопані понад шкілками ями для шкідників-ведмедиків.

— Едек,— хрипів стомлений Метек,— Чого це ти такий радий? Знову когось підчепив? У Віки ж ти не міг бути, вона тебе не тримала б до ранку...

Едек засміявся йому просто в обличчя. Пирхнув:

— Зажди, найде й на тебе щось таке, про що й гадки не маєш...

І побіг до своєї кімнати, щоб переодягтися. В усьому тілі ще відчував те купання. На столі в кухні парував великий глек молока. Хлопці жадібно накинулися на нього.

А тоді зараз же поїхали ловити рибу. Бо хіба ж до сну, коли ранок такий гарний, а на гладенькій поверхні озера так спокусливо плещеться риба?

Поверталися десь під обід. Стомлені від сонця і переживань. На дні човна лежали золотисті краснопірки з червоними зябрами, а між ними — два великі щупаки.

— Тепер, мабуть, трохи подрімаємо? — озвався Едек, смачно позіхнувши.

На дорозі загурчав мотор. Зацікавлені хлопці вийшли з Двору.

Міліцейський газик різко загальмував і став.

— Хто з вас Залєський? — спитав офіцер.

— Я.

Здивований Едек вийшов назустріч. Що їм, у дідька, треба?

— Ви арештовані, громадянине. Сідайте з нами... Без розмов! — додав він гостріше, побачивши, що Едек хоче щось сказати.

Газик розвернувся, і Метек помітив невимовно здивований погляд Едека, по боках якого щільно сиділи два міліціонери.

XXVII. Заплутана справа

У вікно вже заглядав світанок, коли Едек прокинувся, всім тілом тремтячи від холоду. Підібгав ноги, але від того не стало тепліше. Та й тверді дерев’яні нари так муляли боки, що вже годі було думати про сон. За дверима побрязкували ключі.

Він був у пересильній камері. Привезли його сюди з конвоєм учора ввечері, власне, уже вночі. І треба ж було, щоб так не пощастило — попав саме до того міліціонера, який мав на нього зло ще з вечора у пожежників. Супроводячи хлопця, він почастував його кількома добрячими штурханами. Та, хай йому чорт, це, зрештою, дрібниці.

Час від учорашнього дня Едек пережив немов у гарячці. Несподіваний приїзд газика в Суми, арешт, суворе попередження, щоб не пробував тікати. Тюрма в Піші, дивні натяки міліціонерів, повідомлення про наказ прокурора посадити його до ч’язниці, щось там про бандита, про якийсь банк... Нічогісінько з усього того він не розумів, а коли запитав — міліціонери засміялися йому в обличчя. Мовляв, прикидається.

А потім — пересилка під конвоєм в інше місто, де була тюрма. Сухий урядовець, який монотонно питав і записував анкетні дані. Ще один обшук: пояс, підв’язки, якийсь дріб’язок у кишенях — геть усе одібрали. І ось нарешті ця пересильна камера.

Ні, він не міг у тому розібратися. Проклята доля, хай йому чорт! Усе складалося так гарно, а тут — на тобі! — посадили не знати за що.

Згадував, що може бути у нього на совісті. Може, якісь ольштинські справи? Але останнім часом він нічого такого не зробив, щоб ним зайнявся сам прокурор і щоб його конвоювали в наручниках. І той натяк у міліції, ніби спіймали якогось убивцю, злочинця чи чорт їх знає кого.

Виходить, щось тут, у Піші? Але що? Справа з бійкою на тому вечорі закінчилася — він заплатив кількасот злотих штрафу. Хвилиночку, а може, той чортів мельник доніс, що він побив його в лісі? Могло бути саме це. А втім, прокурор такими справами не займався б. Щось не те. Помилка? Кілька років тому все могло бути, але ж не тепер...

То що ж, хай йому чорт!

Він не знаходив відповіді. Перестав дошукуватися. Зліз із нар, презирливо глянув на вилинялу, благеньку ковдру, почав метатися з кутка в куток невеличкої камери. Лютий був, хотілося їсти, все тіло пробирав холод. Собачий холод.

За кілька годин дали чашку кави і скибочку хліба з кусочком сиру. Він з’їв, випив, схотів закурити. Але цигарки під час обшуку у нього забрали.

Хтось тихенько постукав у двері, піднялося вічко. Якесь темне око зацікавлено дивилося на нього.

Едек підійшов ближче.

— Гей, дружок! Ти куриш?

— Ну певно,— буркнув він.

— Виміняти хочеш?

— Як?

— Давай светр, я дам тобі дві пачки цигарок.

— Що?

— Дві пачки «Спорту» за светр.

Хлопця пойняла несамовита лють. Ех, коли б не ці двері, сто чортів! Светр за кілька цигарок! От сучий син!..

— Поцілуй мене, знаєш, куди? — крикнув.

Вічко безгучно закрилося. Едек догадався, що то, певно, хтось із чергових в’язнів, які мають право ходити в коридорах. Гендляр, собача душа.

Невдовзі по тому його повели під душ і помістили в іншу камеру. Там сиділи два молодики. Прихильно зустріли нового товариша.

— Привіт, дружок! За що?

Едек здвигнув плечима. Він не знає, далебі, не знає. Ті щиро засміялися.

— Кожен такий субчик ніколи не знає,