Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

Чи нема країни,

Щоб загарбать

І з собою

Взять у домовину…

…І до безмежних просторів Тихого океану

Якось журналісти аж цілий день побули на корветі [37] «Тернопіль» – наймолодшому кораблі ВМФ України. Є вже й такий, Військово-морський флот України.

Знайомлячись з екіпажем, журналісти спостерігали за побутом воєнних моряків. Потім про все побачене й почуте розповіли в газеті.

Корвет «Тернопіль» закладений у 1992 році у Києві на суднобудівному заводі, але через фінансові труднощі на воду його спустили аж у 2002 році. Та, слава богу, спустили! Ще через три роки корвет перевели з Києва до Севастополя для проведення випробувань і тоді ж на нього був заселений екіпаж.

Всього до складу ВМС України входить один підводний човен, 14 бойових кораблів і катерів, 18 допоміжних суден.

На українському корветі, як писали журналісти, розмовляють російською мовою. Правда, офіцери віддають підлеглим накази державною мовою, матроси звертаються до командного складу теж українською. Але між собою, в неформальному спілкуванні частіше користуються російською – «у ВМС це не заборонено» – з гордістю зазначають автори репортажу. А далі ось що додають:

«Цікаво (хоча що ж тут цікавого? – В. Ч.), що після здобуття незалежності України, яка не мала в останні століття свого флоту, довелося буквально створювати (мовою оригіналу статті – «изобретать») свою «морську мову». Команди, які увійшли до уставу 1992 року, розроблювалися за участі вчених-філологів».

Гм… Україна, як кажуть, з незапам’ятних часів була морською державою (згадаймо хоча б запорожців, які борознили Чорне море, нападали на прибережні міста, звільняючи бранців).

І ось… Після так званого «возз’єднання» з Росією, що його необачно утнув Богдан Хмельницький, Україна на століття, будучи до «возз’єднання» морською державою, втратила «морську мову». І лише із здобуттям незалежності у 1991 році почала створювати свій флот і заодно свою «морську» мову, щоб віддавати нею команди на кораблях морського флоту України. А коли б гетьман Мазепа переміг, то вже у 1708 році незалежна Україна мала б і свій флот, і свою «морську» мову для команд. Та й не тільки свій флот і свою «морську» мову.

Але Іван Мазепа – який жаль, який жаль! – програв тоді, і волі довелося чекати ще 283 роки. Аж до 1991 року. До того вікопомного рубежу, коли впала чергова, вже червона імперія, у яку мімікрувало, перефарбовуючись «у вільний союз вільних держав», російське імперське самодержавство – в тім числі й «самовластія» Петра Першого, прозваного в сьогоднішній Росії – Велікім… І предтечею волі був гетьман Мазепа.

А його немеркнучий заповіт і сьогодні на часі:

Озмітеся всі за руки [38],

Не допустіть гіркой муки

Матці своїй більш терпіти!

Нуте врагів, нуте бити!

Самопали набувайте,

Острих шабель добувайте,

А за віру хоч умріте,

І вольностей бороніте!

Нехай вічна буде слава,

Же през шаблі маєм права!

Але дещо, попри все, маємо.

І дечого досягли. Аж у Тихому океані.

Маються на згадці космічні досягнення України. У Дніпропетровську, ракетобудівельній столиці України, завершується будівництво першої української ракети-носія «Циклон-4».

Попередні покоління «Циклонів», як і все сімейство ракет-носіїв «Зеніт», проектувалися ще в радянські часи, але теж в Україні – «Циклон-2» з 1969 року має 106 запусків – всі успішні, «Циклон-3» з 1977-го – 122 запуски і лише 7 невдалих.

Нова ракета-носій «Циклон-4» готується на знаменитому дніпропетровському підприємстві «Південмаш», вона розрахована на запуски комерційних і наукових супутників, а також космічних апаратів малої і середньої ваги (до 6 тонн), і запускати «Циклон-4» Україна буде з бразильського космодрому «Алкантара» – плаваючого комплексу в Тихому океані.

Епілог

Люби мене, як я тебе, або Де шукати скарби гетьмана Мазепи

Треба нам, братове, служити Батьківщині, – часто задумливо казав гетьман Мазепа. – Чому? Та хоча б тому, що більше нікому…

«У всякого своя доля…»

Написав Поет, як закарбував: справді-бо, у всякого своя доля…

А вона буває різною: і доброю, і часом лихою. Люди кажуть: кожного сущого в світі білому оточують божества: добрі й лихі, світлі й темні…

Або – доля й недоля.

Перша – щастя, друга – нещастя.

Ще кажуть: доля не шукає людини. Людина мусить знайти її, свою долю. Бо таланить в житті лише тоді, коли ти відшукаєш свою долю, а хто не знайде долі своєї – б’ється, як риба об лід, і нічого в нього не виходить. Або виходить лихе, навиворіт…

Мазепина доля нині всім відома, а ось доля Мотрі… Як вона склалася у Мотрононьки – сьогодні одні гадання. Скільки авторів, стільки й варіантів подальшої долі юної Кочубеївни. І в кожного літописця своя, як водиться, легенда, версія, що її він вважає єдино вірною.

І нічого дивного – якщо вже мова зайшла про літописців, – немає. Таких прикладів з історії знаємо чимало. Ось хоча б кілька з них.

Лаврентіївський літопис, наприклад, запевняє, що київський князь Олег, отой, що «віщий», помер у 912 році і похованій у Києві на горі Щекавиці.

А ось новгородський літописець на повному серйозі запевняє: князь Олег відійшов у світ предків у 922 році в місті Ладога, де й похований. І обидва літописи однаково поважні й мирно собі існують у науковому світі і вважаються достовірними. Ще більшу плутанину маємо із знаменитою на Русі княгинею Ольгою – одні літописи повідомляють, що вона була болгарською княгинею, другі – що народилася під Псковом, а треті, що в місті Ізборську. Кажуть, є ще й літопис – теж вельми шанований, – який запевняє: Ольга – «дочка Тмутарахана, князя половецького».

Чи в’язати ясу про те, як княгиня Ольга спалила древлянську столицю Коростень, прив’язавши смолоскипи до ніг птахів. Але ж ця історія значно раніше приписувалася Олександру Македонському, фігурувала в скандинавських сагах, у чеських хроніках, є згадка про те, як хан Батий взяв Київ у 1240 році, запустивши в місто палаючих голубів…

І таких прикладів з історії можна наводити ще і ще, коли різні літописи про одні й ті самі події чи історичних осіб пишуть зовсім протилежне, видаючи свою версію, як єдино вірну. І ми тим версіям віримо – з літопису ж бо взяті, а літописці знають, про що пишуть. Але, як свідчить та сама історія, не завжди знають і не все знають і літописці…

Така ж ситуація і в билицях про подальшу долю Мотрі Кочубеївни. Знайомлячись з припущеннями (а часом, даруйте, просто фантазіями) різних авторів, доходиш висновку: не інакше, як у Мотрі Кочубеївни було кілька