Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

Кодацька фортеця виросла на дніпровських берегах майже блискавично — упродовж березня-липня 1635 р. було зведено її мури, а за ними розміщено залогу німецької піхоти. Не менш блискавично й запорожці сформулювали свою «відповідь» на її спорудження. Уже на початку серпня загін низовиків під проводом отамана Івана Сулими рішучою нічною атакою захопив Кодак і винищив усю її залогу. Саму ж твердиню було зруйновано, боєприпаси забрано на Січ.

Реєстровці, аби не провокувати урядові репресії, на одному з Дніпрових островів оточили прибічників Сулими. За певними джерелами, у сутичці з сулимівцями реєстровці втратили до тисячі товаришів, перш ніж їм удалось ув’язнили бунтівного отамана та його вірних старшин. Після цього на очах королівського комісара було спалено козацькі чайки, цілому ряду учасників виступу прямо на місці було «вуха обтято і на Гадяч вислано вали сипати».

Утім, швидке придушення козацького виступу ж ніяк не гарантувало королівським урядникам і коронній «кресовій» шляхті спокійного життя на Подніпров’ю. «Стоголова козацька гідра», як тоді називали козацьку спільноту державні мужі Речі Посполитої, у другій половині 20-х — 30-х рр. XVII ст. переживала часи швидкого кількісного зростання. А отже, каральні акції коронних військ, посилених шляхетськими ополченцями чи надвірними корогвами магнатів, були в змозі її приборкати лише на вельми короткий проміжок часу. Періоди реінкарнації козацької вольниці ставали щодалі частішими, а запеклість антиурядових виступів невпинно зростала.

Передані старшим над реєстровцями Василем Томиленком на березневий вальний сейм 1637 р. клопотання щодо задоволення потреб Війська Запорозького, ліквідації утисків козаків з боку місцевої шляхти, а ще краще — зрівняння їхнього статусу зі становищем «уродзоних» лицарів республіки — залишилися без відповіді. Натомість сейм ухвалив рішення про проведення ревізії козацького реєстру та виключення з козацьких лав «свавільних елементів». Проте часу на реалізацію сеймових постанов в уряду не було. Уже на початку травня запорожці на чолі з отаманом Павлом Бутом (або, як ще його називали, Павлюком) виходять із Січі й приступом здобувають Черкаси. На Запорожжя повстанці повертаються із захопленою у Черкасах артилерією, а також відповідною славою, необхідною для детонування чергового козацького збурення.

На Подніпров’ї громадяться численні загони повсталих селян і козаків-випищиків. Павлюк намагається перетягти на свій бік і реєстрове козацтво. А ще заручитися допомогою донського товариства, в лавах якого завжди було чимало вихідців з України, а також поновити союзні стосунки з кримським ханом. Щоправда, відчутних успіхів досягти не вдається. Переговори з кримськими старшинами закінчились безрезультатно. Не вельми успішними виявилися й перемовини з реєстровим козацтвом. Запідозривши старшого реєстру Василя Томиленка у співчутті до повсталих, лояльна до короля та Речі Посполитої реєстрова старшина відібрала в нього булаву й польному коронному гетьману Миколаю Потоцькому таки вдалося залучити до складу каральних військ і козаків-реєстровців.

Вирішальна битва між повсталими козаками та коронними військами й козаками-реєстровцями відбулася на початку грудня 1637 р. в околицях села Кумейки, що за сім миль від Мошен. Павлюк привів під Кумейки чимале військо. Щоправда, переважна більшість вояків була погано озброєна — «не всі мають самопали, декотрі тільки рогатини, коси і сокири». Але, як зауважував сам Потоцький, всі йшли назустріч супротивнику «дуже сміливо і сердито». Ще більше замилування цією похмурою батальною картиною висловив королівський комісар Адам Кисіль, у серці котрого поруч з незаперечною лояльністю до короля і Речі Посполитої завжди залишалися сентименти й щодо своєї «милої руської вітчизни». «Гарна та громада людей, і дух у ній сильний, — з жалем писав Кисіль, — якби се так проти ворога Святого Хреста, а не проти короля, Речі Посполитої і Вітчизни своєї, — було б за що похвалити...»

Для загального результату битви визначальну роль відіграв той факт, що під Кумейками коронним військам навальною атакою кавалерії вдалося розірвати козацький табір, що траплялося не так уже й часто, а сказати точніше — лише зрідка. Бій тривав до пізньої ночі. «Не було такої корогви, яка б, зіткнувшись із табором, вийшла звідти цілою... Дісталася там і самому гетьману польському, під котрим постріляно двох коней», — свідчив учасник того несамовитого бою з королівського табору.

Становище повсталих стало критичним після того, як коронним жовнірам вдалося непоміченими прокрастися до їхнього табору та підірвати наявні запаси пороху. Аби їх поновити, а також привести із Запорозької Січі свіжі сили, Павлюк, Скидан та інша старшина вирвались із Кумейківського табору й попрямували до Чигирина, де знаходилися найближчі селітряні варниці. На чолі повсталих став отаман Дмитро Гуня. Саме йому вдалося належним чином мобілізувати пошарпані в бою козацькі полки й організовано вивести їх з-під Канева. Щоправда, відірватися від переслідувань коронних військ подалі Гуні все ж не поталанило. Підійшовши до містечка Боровиця (неподалік Чигирина), військо повстанців об’єдналось із загоном Павлюка, але рух далі було перекрито коронною армією. Жовніри поспіхом обладнали шанці й розпочали артилерійський обстріл супротивника.

Коли сподівання на об’єднання із задніпрянами розвіялись, лідери повсталих пішли на запропоновані Потоцьким переговори. На вимогу польного гетьмана Павлюка було скинуто з гетьманства й разом із полковниками Василем Томиленком, Григорієм Лихим та ще кількома старшинами передано в його руки. Приборкання «козацького свавілля» супроводжувалося показовими стратами їхніх організаторів чи просто тих, хто виявився на той момент «крайнім» — тим, на кого можна було звалити провину та вилити гнів. Адже Потоцький був переконаний, що показова «кара над кількома — страх для всіх». А тому наказував: «Тільки найголовніших на дорогах розставити — десяток буде прикладом для сотні, а сотня для тисячі». Найбільш резонансним стало «видовище», влаштоване польним гетьманом на початку січня 1638 р. в Києві — місті, яке він називав не інакше, як «столиця сваволі». Тут він піддав привселюдній екзекуції Богдана Кизима, його сина Кизименка та ще одного старшину — якогось Кузю. Перших двох було страчено через посадження на палю, а третьому — відтято голову.

Поки в Україні розкручувався молох репресій, скликаний на 8 травня 1638 р. до Варшави сейм ухвалив програму радикального реформування козацького устрою. Головна мета такого реформування полягала в унеможливленні на майбутнє нових спалахів козацького свавілля, а втілена вона була в так званій «Ординації Війська Запорозького». Відповідно до неї, козацький реєстр скорочувався до шести тисяч. Тих же козаків, котрі не потрапляли до реєстру, сеймова постанова перетворювала «на селянський простолюд», без будь-яких компромісних варіантів і перехідних форм. Козакам-реєстровцям дозволялось селитися лише на королівщинах у Черкаському, Корсунському та Чигиринському староствах.

Право обрання