Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

Нереєстрове товариство навідріз відмовлялося визнавати Савича-Чорного своїм гетьманом і на противагу йому передало гетьманську булаву якомусь Левку Івановичу. А коли Савич-Чорний на початку 1630 р. поставив перед запорожцями ультимативну вимогу привезти до його ставки в Черкаси і здати під його контроль всю їхню артилерію, запорожці зненацька увійшли в Черкаси й захопили в полон Савича-Чорного. Після короткого військового суду гетьмана стратили. Проте цим локальним насильством інцидент не вичерпався. Він спровокував потужне козацьке постання в Україні, що за багатьма параметрами перевершило всі ті, що вже вибухали в козацькому середовищі раніше.

Надзвичайно потужному виплеску деструктивної козацької енергії навесні-влітку 1630 р. сприяло декілька обставин. Насамперед на другу половину 20-х рр. XVII ст. на Запорожжі та в «городовій» Україні скупчилася доволі значна козацька маса, котра не потрапила до реєстру, а отже, почувалася вельми непевно у стосунках з королівською адміністрацією. Украй важливим було й те, що бродіння в середовищі козацтва, які мали чітко виражену соціальну основу, протікали на тлі подальшого загострення міжконфесійних взаємин у державі. З одного боку, не толерантний у релігійних питаннях Зиґмунт III волів не помічати проблем, що накопичувались у сфері міжконфесійного життя, надаючи підтримку римо-католицькій частині своїх підданих. З іншого ж — незграбне втручання козацтва у церковні відносини породило конфлікт у самому православ’ї. Відверто конфронтаційний розвиток теологічних суперечок віджахнув від православ’я багатьох знакових фігур, зокрема полоцького архієпископа Мелетія Смотрицького та наставника Київської братської школи Касіяна Саковича, котрі наприкінці 20-х рр. переходять в унію. У таємному наверненні до унії підозрювали навіть старшого над козаками-реєстровцями Григорія Савича-Чорного, і, вочевидь, саме тому таким страшним виявилося його покарання з боку колишніх побратимів.

Загрожена звідусіль, так і не визнана королем легітимною, православна церковна ієрархія наполегливо шукала підтримки в козацької спільноти. Тож, коли в березні 1630 р. запорожці обрали на гетьманство Тараса Федоровича (більше відомого під прізвиськом Трясило) та вийшли «погуляти» на волость, православні мешканці України чи не вперше в історії сприйняли чергову козацьку війну як «священну війну» православної Русі з «ляхами» і «поляками» (тобто тією частиною Русі, яка перейшла на службу до «ляхів»). Так само й гетьман Трясило після виходу на волость першим з-поміж козацьких ватажків звернувся з універсалами «до всієї України і до іншої Русі всієї, щоб усі, хто є віри грецької, йшли до Війська Запорозького й боролися проти ляхів».

Не менш відверто ідеологічні мотиви декларувалися й протилежним табором — при організації гетьманом Конецпольським карального походу супроти «ребелянтів». Згідно з інформацією сучасника, автора «Львівського літопису», напередодні виступу коронних військ з резиденції польного гетьмана, з міста Бара, місцеві домініканські ченці благословили Конецпольського на війну з козаками: «Меч посвящовали і около костела носили, і през вшистку мшу на олтару лежал с тим докладом, же на то поганство, на русь, жеби їх викоренити».

Запорозьке військо, яке після виходу із Січі налічувало до 10 тисяч козаків-випищиків, масово поповнювалося козаками з волості, а також місцевими міщанами та селянами. При наближенні до Корсуня на його бік перейшла й більшість зосереджених там козаків-реєстровців.

Вислані на придушення виступу коронні війська спочатку витіснили повстанців з правого берега Дніпра на Лівобережжя, а згодом і блокували їх неподалік Переяслава. На Лівобережжя польному гетьману вдалося переправити приблизно 16—20 тисяч свого війська: коронних жовнірів, повітового шляхетського ополчення та військових слуг. У розпорядженні Трясила перебувало понад 30 тисяч. Проте, звісно, коронна армія мала ліпший військовий вишкіл, а на озброєнні утримувала легку й навіть облогову артилерію. Бої під Переяславом, що тривали впродовж трьох тижнів, були надзвичайно запеклими та кровопролитними. Згідно свідчення польського хроніста, у Переяславській війні полягло жовнірів навіть більше, «ніж за останню Прусську війну» (тобто війну Речі Посполитої зі Шведським королівством). Ще більшими були втрати серед погано озброєних повсталих. Та проте здобути приступом козацький табір гетьману Конецпольському не поталанило.

Тяжкість втрат обох сторін спонукала помірковані їх частини до пошуку шляхів замирення. Гетьмана Трясила до компромісів схиляла передовсім реєстрова старшина, що приєдналася до повсталих у Корсуні та Черкасах. Обраний же козацькою сіромою на Запорозькій Січі гетьман був менш миролюбний, а отже, усвідомлюючи програшність свого становища, разом із частиною своїх прибічників вирвався з табору й попрямував на Запорожжя. Конецпольський, що цікаво, не став переслідувати вождя повсталих, а натомість інтенсифікував переговори з більш поміркованою частиною козацтва, що залишилася в таборі, й 8 червня переговори увінчалися укладенням загалом компромісної угоди. За нею головним винуватцем війни було визнано Тараса Федоровича. Останній, хоч і мав негайно скласти з себе гетьманські повноваження, проте Конецпольський не наполягав на його видачі, погодившись на взяття колишнього гетьмана товариством на поруки. Амністія проголошувалась й іншим учасникам виступу. Зі свого боку, Військо Запорозьке вкотре зобов’язувалося попалити чайки й не виходити на Чорне море. Виписаних із реєстру козаків мали знову повернути на королівську службу, і цим повинна була зайнятися спеціальна комісія. Козацький реєстр збільшувався і тепер становив 8 тисяч реєстрового товариства.

Зважаючи на понесення численні жертви та мізерні результати в справі втихомиренню козацької сваволі, Станіслав Конецпольський назвивав Переяславську війну не інакше, як «комедією». А ще літописець вклав в уста польного гетьмана, котрий разом духовними особами з жалем оглядав густо вкрите трупами з обох супротивних сторін поле Переяславської війни, сакраментальну фразу: «Ото ж унія — лежать русь з поляками...»

«Невинно пролита кров волає до Бога про помсту». Затятість козацьких війн 1630-х рр.

Чисельно збільшене після війни 1630 р. реєстрове козацьке військо, спільно з потрібними Речі Посполитій у скрутну годину козаками-випищиками, взяло активну участь в успішній для Варшави у Смоленській війні з Московським царством 1632—1634 рр. Утім, стрімкого зростання чисельності козаків уже не могла замортизувати лише одна зовнішня війна. І чимало запорожців, котрі не були закликані під королівські стяги, шукали собі небезпечного «козацького хліба» у морських виправах, вміло майструючи швидкохідні козацькі чайки та відверто нехтуючи відповідними заборонами військового командування Корони Польської.

Для того, аби запобігти черговому вибуху козацького повстання, сейм 1635 р. ухвалив цілу низку драконівських постанов щодо «козацької проблеми». Зокрема, на Подніпров’я вводилося кварцяне військо, що мало придушувати будь-які вияви непокори вже на момент їх зародження. Козацький реєстр скорочувався до 7 тисяч. Запроваджувалася смертна кара для тих козаків-реєстровців, які скомпрометують себе участю у бунтах або виявлять непокору коронному командуванню чи власній реєстровій старшині. На пропозицію Конецпольського (на той час уже