Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ґраньйоло провів козаків до «бадоліанців», а потім вони з Джиджіо на вантажівці поїхали у бік Солари. «Бадоліанці» попередили, що вночі не можна їздити неозброєними, бо до Солари на підмогу поплічникам прибув загін «Чорних бригад». Тому й дали рушниці.
На дорогу до перехрестя на Віньйолетту й назад вони на все про все витратили три години. Хлопці відігнали вантажівку до хати Берчеллі й попростували до Солари пішки. Гадали, що вже минулося. Навколо — ані звуку, тож ішли спокійно. Крізь туман видно було погано, але, як видавалося, незабаром уже світанок. Переживши таке нервове напруження, тепер вони підбадьорливо плескали один одного по плечу, не криючись, голосно теревенили про нічні пригоди. Так ідучи, вони не помітили, що зовсім близько у канаві причаїлися чорнобригадники. Хлопців схопили за пару кілометрів від Солари. Схопили на гарячому, зі зброєю, тож відбріхуватися не було сенсу. Потім вкинули у свій фургончик. Чорнобригадників було лише п’ятеро: двоє попереду, двоє сіли всередину вантажівки, обличчям до них, а ще один примостився на підніжці, щоб краще розгледіти дорогу в тумані.
Фашисти їх навіть не зв’язали, ті двоє, котрих приставили наглядати, сиділи, поклавши гвинтівки на коліна, самих же бранців кинули гамузом, як два чували.
Раптом Джиджіо почув дивний звук, немов розірвали ганчірку, а потім йому в обличчя бризнула липка рідина. Один з фашистів почув хрип, а коли засвітив ліхтаря, всі побачили Ґраньйоло з перерізаною горлянкою й скальпелем у руці. Двоє фашистів почали сипати один на одного прокльонами. Потім наказали зупинити машину й, змусивши Джиджіо допомогти, викинули тіло загиблого на узбіччя. Геть усе навкруги було залляте кров’ю, Ґраньйоло вже був мертвий, чи, може, вже майже простився з душею. Інші троє теж вилізли з фургона. Потім почали звинувачувати один одного у тому, що сталося, мовляв, він не мав отак подохнути, у штабі цей язик був потрібен, а тому їх усіх арештують. Аякже, купка йолопів, що не додумалася зв’язати бранців.
Поки фашисти сперечалися над тілом покійного, то на якийсь час забули про Джиджіо, котрий, скориставшись метушнею, сказав собі: «Або зараз, або ніколи» — й чкурнув геть. Він кинувся вбік і перескочив канаву, знаючи, що далі буде крутояр. Фашисти стрельнули кілька разів, але Джиджіо вже скотився вниз, як сніжка, й побіг у лісову гущавину. У такому тумані шукати його — все одно, що шукати голку у копиці сіна. Та й фашисти не надто бажали здіймати галас, позаяк тепер уже було зрозуміло, що їм доведеться позбутися трупа й повертатися до штабу, вдаючи, що сьогоніч вони нікого не схопили. Не хотіли отримати прочухана від командування.
Зранку Джиджіо, прихопивши з собою кількох друзів, повернувся на місце трагедії й, обійшовши кілька канав, знайшов-таки тіло Ґраньйоло. Соларський піп не хотів забирати тіло анархіста й, як це вже було цілком очевидно, самогубці до церкви. Але дон Коньяссо наказав перенести небіжчика до маленької каплички в Ораторіо, сказавши, що Богу краще за його служителів відомо, що є правильним.
Ґраньйоло загинув. Він урятував козаків, відвів мене у безпечне місце й помер. Я чудово знав, як усе було, адже він переповідав мені сотню разів. Ґраньйоло був боягузом, він боявся, що коли фашисти почнуть його катувати, він розколеться й видасть усіх своїх товаришів, відкривши їм прямий шлях на загибель. Отже, він вирішив померти за них. Отак, «ч-ш-ш-и-к», так само, як і з тими двома німцями. Покара за злочин. Хоробра смерть боягуза. Розплата за єдиний вияв насильства у своєму житті. Так йому прийшло очищення від докорів сумління, які, певно, стали для нього нестерпними. За одним-єдиним разом обскакав геть усіх. І фашистів, і Господа Бога. Ч-ш-ш-и-к.
А я вижив. Ніколи собі цього не пробачу.
Навіть у моїх спогадах туман потроху розріджується. 25 квітня повідомили, що Мілан визволено, перед очима — партизани, що звитяжно крокують Соларою. Люд галасливо юрбиться на вулицях, партизани, обіпершись об тенти своїх вантажівок, стріляють у повітря. За кілька днів потому я побачив, як алеєю, засадженою кінськими каштанами, їхав на велосипеді солдат у оливково-зеленій формі. Привітався, назвавшись бразильцем. Він приїхав у наші краї, щоб подивитися на екзотичну місцину. То що, бразильці теж воювали разом з англійцями й американцями? Ти ба, а я нічого й не знав. Drôle de guerre[230].
За тиждень до нас приїхали перші американські підрозділи. Самі чорні. Вони напинають намети на подвір’ї божниці, а я вже встиг потоваришувати з одним єфрейтором-католиком. Він показує мені образ Святого Серця[231]. Завжди носить його у кишені. Єфрейтор дав мені комікс про Ліла Абнера й Діка Трейсі, а ще — кілька жуйок. Я подовжую задоволення, виймаючи жуйку на ніч і кладучи її до склянки. Зовсім як старі зі своїми вставними щелепами. Натомість він дає мені зрозуміти, що хоче покуштувати спагеті. Я радо запрошую його додому. Упевнений, Марія не відмовиться їх зготувати, та ще й почастує аньйолотті під соусом із зайчатини на додачу. Але, щойно ми зайшли, єфрейтор зауважує, що у садку сидить ще один чорний. Майор. Засоромившись, хлопець вибачається і йде.
Американці шукали своїм офіцерам гідних помешкань, тож спиталися і в діда. Наша родина віддала їм у розпорядження гарну кімнату в лівому крилі, саме ту, яку пізніше Паола зробила нашою спальнею.
Майор Мадді — пузань з усмішкою, як у Луїса Армстронґа. З дідом у них сяк-так виходить порозумітися, з рештою майор спілкується французькою — єдиною іноземною, яку в ті часи мали знати освічені люди у наших краях. З мамою вони теж говорять французькою, втім, як і з усіма іншими роззявами, що приходять з околиць, аби поглянути на визволителя. Навіть та фашистка, що люто ненавидить свого орендаря, теж припленталася. Всі повсідалися за невеличкий стіл у садку. На столі — гарна порцеляна, а поруч — дали у квітнику. Майор Мадді каже: «Mersi bocou» та «Oui, màdam, moi ossi j’aime le champeign», мовляв, щиро вдячний, бо теж полюбляє шампанське. Він поводиться з увічливою напиндюченістю чорношкірої людини, яку нарешті прийняли у домі білих, до того ж заможних. Пані перешіптуються, мовляв, який ґречний, а нам казали, що чорні — дикуни й випиваки.
Долетіла звістка, що німці здалися. Гітлер помер. Війна скінчилася. З такої нагоди у Соларі влаштовують пишний бенкет, люди на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниче полум'я цариці Лоани», після закриття браузера.