Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

— Стій! Гнате... Як? Ми ж домовилися, — вичавив з себе Шевальє.

Його обличчя набуло земляного кольору, очі вирячилися, ноги безпорадно сіпнулися.

— Чуєш запах? Це твоє лайно, — Гнат скривив носа. — Ти від страху обісрався. І це буде останній запах у твоєму житті, мон амі.

— Прошу! Дагеротипи, гроші... Я ще не розповів, де дагеротипи!

— Плювати на дагеротипи. Мій шлюб зруйновано, мою мрію знищено. А тебе, знаменитого ватажка, знайдуть у засраних штанях. «Перед смертю він обісрався», напишуть у газетах та на надгробку. Кращих посмертних слів для такого виродка, як ти, годі придумати, — посміхнувся Гнат. — Не турбуйся. Я навідуватиму твою могилу, аби накласти свіжу купу, щоб ти там під землею не забував цього запаху.

— Але ми домовилися! — прохрипів Шевальє панічно. — Домовилися!

— Домовилися? — перепитав Гнат із посмішкою. — Якось я спитав одного чолов'ягу: де гарантії, що ти дотримаєш слова? А він мені відповів: жодних гарантій.

Гнат кілька секунд насолоджувався жахом на обличчі бандита, а потім різко смикнув шаблі. Із двічі перерізаного горла порснула кров, заливаючи дорогий костюм вологою іржею. Характерник кілька секунд спостерігав, як життя залишає очі Шевальє, після чого харкнув йому в обличчя. Це за хутір, якого Остап не побачить.

— Моєї мрії острови... Мої самотні острови, — прошепотів сіроманець.

— Енею.

Гнат озирнувся. Призначенець? Ні. Той би стріляв у спину. Знайомий голос...

— Варгане, ти?!

— Я

Пилип не був на себе схожий.

— Гарна зачіска! Тобто гарна, як срака навиворіт, — виправився Гнат. — Ти став схожий на чоловіка. Що з обличчям?

— Дрібниці, — відмахнувся Пилип. — У тебе все гаразд?

— Усе чудово, як бачиш, — Гнат змахнув шаблями, показуючи на вбитих. — Вибач за той лист. Я очікував утричі більше людей, озброєних сріблом.

— Родина в безпеці?

— Тепер — у безпеці.

Варто було вбити цього покидька Шевальє значно раніше.

— Нашого тут не бачив? Звуть Качуром.

— Качура вбили на моїх очах кілька днів тому, — Гнат кинув шаблі на підлогу. — Це я винен. Заарештуй мене, брате.

Пилип, на його подив, похитав головою.

— Підніми зброю, Енею. Я теж спричинив смерть іншого лицаря, — він провів долонею по обличчю. — Ми обидва постанемо перед судом Ради Сімох за наші злочини.

— Як скажеш, Варгане.

Гнат підійшов до великого сейфа, скористався ключем Шевальє та дістав звідти свій черес та перев'язь із близнючками. З цими речами повернувся спокій. Суд осавул? Так і бути. Найдорожче він уже втратив. Хіба що...

— Слухай, Варгане. Коли вже по наші душі прийдуть призначенці, не допоможеш мені з однією справою? Остання лишилася.

Пилип оглядав тіла буденно, як селянин розглядає поритий кротами город.

— Що за справа?

— Прибрати останнього покидька з цієї банди. З його піштоля застрелили Качура. Він зруйнував спокій моєї родини.

— Залюбки, — кивнув Пилип. — Знаєш, де його шукати?

— Знаю. Тільки перед цим грошей наберемо, — Гнат кивнув на вкритий монетами гральний стіл. — Щедрий заповіт від мусьйо Шевальє! Стане у нагоді, доки призначенці нас не пристрелять.

Стільки грошей Гнат не бачив ніколи в житті. Він гнався за ними всі роки після війни, бажав нестямно, заробляв і втрачав... Тепер блиск монет не тішив: Гнат навіть не підіймав дукачів, які падали на підлогу. Скільки хуторів можна купити на ці гроші? Мабуть, на ціле село вистачило б.

Дорогою до стаєнь він кинув дукача нажаханому Тарасику, що глянув на монету, ніби на отруйного павука.

Упир зустрів хазяїна привітним іржанням. Гнат засідлав його, причепив Ріжка слідом і окинув поглядом каурого коня Пилипа.

— Куди подівся Буран?

— У кращому світі.

— Шкода. Прудкий кінь був.

«Нічна Мавка» зосталася позаду. Попри мерзлякувату погоду та низьке небо, що грозило прорватися зливою, люди на вулицях святкували — шинки виставляли пивні діжки на вулицю, кияни підіймали келихи за здоров'я та мудрість нового гетьмана, діти бігали з прапорцями Гетьманату, що дарували на площах.

— А кого вибрали? — спитав Гнат, озирнувшись на одну з гулянок.

— Старшого брата Малюка.

— О! Може, з ним Орден заживе?

— Але не ми, — відсік Пилип.

Гнат розсміявся. І справді — який сенс перейматися? Між життям без родини та стратою він обере страту.

— Я не проти загинути від руки Щезника, — сказав Гнат. — Хай краще мене рідний швагр уб'є. Він зробить це милосердно, одним ударом. Бо якщо Катря дізнається, що я накоїв, то навіть у пологах примчить сюди мені яйця відрізати та запихати в горлянку.

— За останні місяці на моїй совісті зібралося вісімнадцять смертей, — мовив Пилип глухо.

— У твоєму вирі завжди водилися найстрашніші чортяки, Варгане, — Гнат глянув на нього з повагою. — Але це хіба не забагато для скарбничого?

— Останні два роки я служив у контррозвідці.

Це пояснювало, чому Басюга передав попередження саме через нього.

— Он воно що, — Гнат закрутив розчухраний оселедець навколо вуха. — Виходить, брате, ми з тобою обидва накоїли справ?

— Та відповідатимемо за це.

Коні цокали по бруківці. Гнат ще не змирився з думками про смерть: божевільна частина його душі досі сподівалася, що він зможе повернути серце Уляни і родину, але Варган, схоже, давно приготувався до страти. І, здавалося, навіть прагнув її.

— Знаєш, Енею, — мовив раптом Пилип. — Коли у місті випадає сніг, він спочатку цнотливо білий, наче сіль. А потім через щоденний бруд кучугури дедалі більше стають схожими на гнійні купи, з-під яких не прозирає ані цятки білого — аж доки остаточно не перетворюються на таку само купу.

— І перед тим, як розтанути, вони пригадують, як колись велося у небесах, — пробурмотів Гнат.

Далі сіроманці їхали мовчки — берегом Дніпра, повз рибалок та галасливий рибний ринок, поки не прибули до річкового порту, де спішилися й тихцем наблизилися до тридцять сьомого складу.

— У будівлі два великих входи, на півночі й півдні, — . повідомив Гнат. — Коли багато вантажу, зазвичай відчиняють обидва. Тому ти заходь з півночі та відволікай увагу, а я прийду з півдня та вдарю у спини.

Пилип мугикнув і вдихнув носом повітря.

—