Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

– «Що-що?» І знов за рибу гроші, трясця твоїй матері, повітряник недороблений. – Вже в звичному для віконта стилі почав кривлятися Хісс, з удаваним жалем хитаючи головою. – Черговий доказ того, що сприймати нормальне спілкування довше аніж пару секунд поспіль ти чомусь не здатний.

– Не те, щоб я колись мріяв починати спілкування з туалетним хробаком!

Далі почалися звичайнісінькі розборки двох ображених хлопців. Кислотна слина, що зжирала бруківку, стікаючи з повітряної сфери Щита. Блискавкові спалахи, що до деревного вугілля підсмажували чийсь хвіст. Від високого пафосу знову не лишилося й сліда. Одним словом – хлопці.

***

Не можна сказати, що Архімаг Землі, віртуозний чарівник найспокійнішої стихії, нервував. Нервування нехай лишається дурним студентам, не компетентним у своїй справі чарівникам та корумпованим чиновникам. Нервуються ті, що жодним чином не можуть вплинути на силу й напрям того життєвого виру, в який їх жбурнула доля. Грегор же міг впливати на усе. Він удосконалив захисні чари замку до того рівня, що вони залишаться непоміченими навіть для ворожих Архімагів впритул до моменту, коли для них, ворогів, вже буде пізно. Він прикрасив замок до приїзду важливої гості. Він, врешті-решт, повністю заблокував будь-який рух гормонів у власному тілі, подарувавши собі неупереджену стабільність думки і гіпертрофовану нудність. Тут і  сьогодні – ніщо не могло вийти з-під контролю, тому барон Грейткіллс просто… непокоївся. Але чогось непокоївся так сильно, що збоку виглядало, наче він нервував. Тож, коли він відчув відповідні рухи енергії Смерті в атмосфері біля замкових воріт, в голові його промайнуло лише: «Ну нарешті!».

Тим часом біля входу у замок Хейзел з’явилася хмара чорного диму, в якій можна було б заховати елефанта. Хмара швидко трансформувалася у вертикальний вир овальної форми і от з цього чорнильного виру зробили перший крок представники делегації маркізи. Два Темних Паладини стройовим кроком вийшли з порталу, і, відійшовши десь десять метрів, зупинилися по бокам дороги, немовби являючи собою почесний караул і в той самий час обороняючи портал. Високі, під два метри, заковані в суцільні чорні обладунки, вони зовсім не здавалися кремезними. Навпаки, складалося враження, що ті, хто сидів усередині цього знаряддя, не їли вже як мінімум пару місяців. Але чогось сміятися з «лицарів-дистрофіків у завузьких обладунках» не хотілося. Вони випромінювали майже матеріальний жах.

Темні Паладини – це, власне, ті самі умертвя п’ятого рівня, котрим так сильно заздрив крук Алан. Повністю самостійні творіння магії Смерті, що мають власну магію, власну волю, а головне – здатні розвиватися. Тож, чисто потенційно – їх здібності можуть досягти рівня Архімагів, або й вище. Власне, тому, мабуть, фундаментальними контурами в чарах для створення цих вкрай небезпечних істот є саме чари цілковитої лояльності, що закопують ідею неможливості зрадити своєму творцю кудись значно глибше, аніж у підсвідомість. Інакше б кожен вищий некромант, що спромігся склепати одного-двох  таких Паладинів, ризикував не прокинутися одного пречудового сонячного ранку. Або прокинутися уже в наступному житті, в той час, коли його колишнє тіло було четвертовано й спалено, а замок та усі магічні екзерсиси привласнено. Простіше кажучи, у Темного Паладина, якщо розвивати його правильно, були усі шанси на те, щоб потягатися з власним творцем у магічній силі. Тож, контроль – понад усе!

– Кошмари-хмари! Якби ж замість кістяних драконів у лісі тоді оці гарцювали… Боюся, підсумок сутички сподобався б мені ще менше.

– Так, віконте. – Відповів учню Грегор за допомогою думки. – Можливо, і підсумки сутички проводити було б нема кому.

– Саме Небо знає, наскільки ж ви праві, вчителю. – Таким же чином відповів Леон. І два справжніх джентльмени, під враженням від бойової потужності однієї конкретної некромантки, продовжили зображувати гостинність на чолі приймаючої сторони, розтягуючи вуста у ввічливих посмішках.

Власне, серед приймаючої сторони, що стояла у головному дворі замку, навпроти воріт, було не так вже й багато осіб. Новий хазяїн замку зі своїм блискавичним учнем, крук Алан, як дипломат з протилежної сторони, а також Хісс. Також варто згадати про десяток антропоморфних ентів, котрих пересічний житель якогось міста сприйняв би як просто дуже деталізовані дерев’яні скульптури, але цю прислугу Грегор брав із собою в кожну свою оселю. Можна ще було б порахувати Мелані, в тіні якої вони стояли. Але ж вона – дерево. Якщо ж рахувати саме рослинних членів замку, які й виглядають, як більш-менш звичайні рослини, то можна було б навіть сказати, що маркіза свідомо йшла в повне оточення.

А тим часом, з темного порталу вийшло ще чотири умертвя. Більш схожі на звичайних людей. І навіть трохи знайомі декому з присутніх.

– Віконте, зізнатися, я не дуже добре знаю усю дворянську еліту нашого королівства, але чи не здається вам…

– Мені абсолютно точно не здається, майстре Грейткіллс. – Якимось надто спокійним мисленим повідомленням перебив вчителя Д’Альбон. – І вам також не здається. Це вони і є. Брати – Магістри з графського роду Акуаріс, Їх сіятельства, віконти Філл та Джейкоб Акуаріс. Що зникли десь п’ятдесят років тому з власного загородного помістя за вельми дивних обставин. Кажуть, вони не дуже добре відзивалися щодо однієї тоді ще Вищої Магістра некромантки…

– Точно вони?

– Та ви ж самі бачите це сапфірово-синє волосся навіть звідси. Такі шевелюри носять представники лише одного роду. Принаймні, у природньому стані. Навряд чи маркіза робила обличчя якихось мерців схожими на зниклих Акуаріс, а потім ще й волосся їм фарбувала. Не кажучи вже про їх просякнуті Водою аури…