Читати книгу - "Зібрання творів"

Та найрідніші їжилися тіні —

і ти у прірву ранку тяжко впав.

* * *

Колимські конвалії — будьте для Валі,

достійтесь до Валі — рожеві огні.

Пробачте, у вас забагато печалі,

пробачте, красуні, ви надто сумні.

Моя чужаниця — то ваша, то рідна

земля, на якій ви, цнотливі, зросли,

на завтра хай видасться днина погідна

аби ми, нівроку, здорові були.

Бо завтра ж ми підем стрічати кохану

журливу журавку — таку ж, як і ви.

Про свято я іскру болгарську дістану

і викину клопоти всі з голови.

* * *

Дякую, Господи, — чверть перейшла,

що чатувала за мною, за мною

бликала цівкою, оком, пітьмою —

напризволяще до брами вела.

Вечір і липень і паморочить

звівся і впав, увігнався в провалля

пам’яті. І забриніло над сталлю

тиші. Так, певне, потойбік мовчить.

Ось вона легкість і те забуття,

що самостратою серце чарує.

Край задалеко. Ніхто — не почує.

Ти довершилося. Досить, життя.

Млість — і запечена кров. Печія

водить-виводить — із кола до кола

перенесе — це ж бо ти поборола,

ти подолала тривого моя.

Ноші — і гострий, мов лезо, язик

пса. І плащі, що під місяцем світять.

Кілька цівок, що примружені мітять

в тебе. Невже, навіжений, вже звик?

Плавно земля попливла, попливла,

небо пустилося вплав за зірками,

о розпрощатись так рано з роками! —

обрій недобрий стає дубала.

Обрій стає дубала. До зорі

вже не дійти, вже передсвіт не стане

благовістити. Скінчився, талане?

Доле, ще й досі стаєш на порі?

Зразу праворуч — нічна вертикаль.

Горличка горлиць, округлі од туги.

Спіть — і прощайте! Не стрітись удруге.

Ти всеспадна, о дорого проваль.

Перепочиньте, харони мої.

Станьте під небом урочим, харони,

тулиться лоно до білого лона

в сотні громів гримотять солов’ї.

Перелетіть мене, перелетіть

через дроти, паркани і горожі,

о, Україно, до смертного дрожу

чую тополя твоя шелестить.

Видиш — ріка попливла світова,

зорі і думи і крони — а видиш?

Образ — Коханої чи Зненавиди?

Дякую, Боже, за мить торжества.

Так — попід зорями. Так — попід сни.

Так — попід дріт, попід грім навіжений

розпроклятущий свій, благословенний

шлях на останнім узвозі — збагни.

Промельки кроків, волань і зірок,

промельки років, віків провидіння.

О порятуйте, немає терпіння,

чийсь торопкий наполошений крок.

Пес і песиголовці і твоя

арка закаркала — чорно-червона

тож запливай до сумного затона,

здрастуй же, здрастуй же, смерте моя.

* * *

На вітрі палає осика

і сяєвом сходить цвинтарним

(вільготна феєрія туги,

хаплива мелодія мук).

Розбратані протипотоки

’дне одного наздоганяють —

годують себе проминанням,

мотивом заказаних стріч.

У штольнях ночей вертикальних

іде схарапуджене дляння

всебезруху (тіні спливають —

неначе вітрила волань).

Ану ж бо зізнайся мій брате

чия це подоба висока

(обрізано всі припочатки,

нещадно обтято кінці).

Це ти, четвертоване серце

устеблене стромишся в небо

(нема ні грудної клітини,

ні уст, ні долонь, ні очей).

Які простовисні прориви —

у надвищ, у темінь зазірну

(вспокоєні виплески зойків

і глухонімих голосів).

О як ти існуєш обачно,

о як розкошуєш пітьмою

(змаячене трепетне листя

претяжко угору паде).

Та всеобрушає нестерпно

двопогляд. У ньому ти сущий,

померлий, пантруєш живого,

зориш за померлим — живий.

А світло біжить божевільне

і рурами жил охололих

намарне душі виглядає

і тіло загублене жде.

На вітрі, на жальному вітрі,

на вістрі уважного листя

горить наче спирт палахкоче

себе пригадалий вогонь.

На вітрі струмує осика

і сяєвом сходить цвинтарним

защедра щопта Вельзевула

твій тойсвіт підносить до уст.

Цілуй же чоло охололе,

очима вглядайся ув очі,

провалені в ночі провалля,

щоб гостро встромитись у вись.

Відшукуй блідими устами

уста, що струмують угору

над зорі життя і над зорі

по той бік оджилих бажань.

* * *

Всі райдуги відмайоріли,

лишився довгий сірий шлях,

відгасли всі вогні, що гріли

мене по самітних ночах,

і порожнеча скрижаніла,

і скрижаніла німота,

і вся душа, на дуб здубіла,

і плоть, мов знята із хреста.

Ще оглашенний накликаю,

ще начуванний чую глас:

— Я вас до царства доправляю.

— Мій Божечку, забуди нас.

* * *

Гармонійоване страждання,

оправлене в обручку травня.

Бетговен. Добрий маг. Пречистий

четвер. Пречистий тлум чекань.

Поразка. Усмішка. Поразка.

Метал надій. Тонкоголосить

одвертий біль. Яка докука!

Але рятує душу — згук.

Так заховати, спеленати

цю зранену і стотривожну

самотню душу, так — прожити,

так — усміхатися біді!

О навісний, о навіжений,

а літ, а збавлених — замало?

Йди геть, патетико облудна.

Гучи ж — і серце, і струно.

* * *

Значи себе спадною хвилею,

як серце досягає горла,

коли вода, стомившись падати,

закручується в віражі.

Ця прірва прикінця, уламок цей

злютованої висі й падолу,

оцей двогорбий замір родива,

ця туга на однім крилі.

Усе назначене до тебе ще —

дорога рвіння прикорочена

і не зайти за дальні далечі

і за крайсебе не зайти.

* * *

Сни складено у стоси, неначе кістяки,

на відстані руки — ридання безголосе.

Біль вишито хрестом — мов пуп’янки рожеві!

Зла, що довліють дневі, ввижаються обом.

Між