Читати книгу - "Привид"

У черзі лишилося двоє.

Бліндернвеєн, 74.

«Я буду з тобою». Харрі заплющив очі, щоби знову почути голос Ракелі. Але почув інший голос: «Ти — поліцай? Он до чого ти докотився! Робот, раб людського мурашника, ішачиш заради ідей, вигаданих іншими людьми?»

Невже це так?

Підійшла його черга. Жінка за столом підняла брови.

Ні, він не раб.

Харрі подав їй свій посадочний талон.

І пішов. Пішов по тунелю до літака. Крізь скло побачив вогні якогось літака, що заходив на посадку. Над будинком Торда Шульца.

Бліндернвеєн, 74.

Кров Мікаеля Бельмана під нігтями Густо.

Сука, сука, сука!

Харрі зайшов у літак, знайшов своє місце і зморено опустився в шкіряне крісло. Господи, яке ж воно м’яке! Він натиснув кнопку, і спинка посунулася далі, далі й далі, аж поки Харрі не опинився в горизонтальному лежачому положенні. Він знову заплющив очі, бажаючи заснути. Заснути. А потім одного дня проснутися новою людиною в абсолютно новому місці. І почути її голос. Натомість Харрі почув інший голос, шведською:

«Я маю фальшивий комірець священика; ти маєш фальшивий жетон шерифа. Наскільки ж непохитною є твоя віра у власне євангеліє?»

Кров Бельмана… в Естфольді. Він ніяк не зміг би…

Все збігається.

Харрі відчув чиюсь руку на своєму плечі і розплющив очі.

Йому посміхалася стюардеса-таїландка з високими вилицями.

— Вибачте, пане, але під час зльоту вам доведеться підняти спинку вашого крісла у вертикальне положення.

Вертикальне положення.

Харрі глибоко вдихнув. Витягнув свого мобільного. Поглянув на останній дзвінок.

— Пане, вам доведеться вимкнути…

Харрі підняв догори руку — мовляв, одну хвилинку — і натиснув кнопку «виклик».

— А я гадав, що нам уже ніколи не доведеться розмовляти, — відповів Клаус Торкільдсен.

— А де саме в Естфольді?

— Перепрошую?

— Бельман. Де саме в Естфольді він був, коли убили Густо?

— Аеропорт Рігге Мосс.

Харрі вимкнув телефон, сховав його в кишеню і підвівся.

— Пане, під час зльоту не можна…

— Вибачте, — відказав Харрі. — Я переплутав рейс.

— Та ні ж бо, це ваш рейс! Ми перевірили номери пасажирів і…

Широко крокуючи, Харрі пішов по проходу.

— Пане, ми вже замкнули…

— Тоді відімкніть!

До них підійшла старша стюардеса.

— Пане, боюсь, що правила забороняють нам відчиняти…

— У мене пігулки скінчилися, — перервав її Харрі. Знайшов у кишені порожню пляшку з-під «Цестрилу» і тицьнув старшій стюардесі під носа. — Я — пан Нібак, зрозуміло? Ви що, хочете, щоби під час рейсу десь, скажімо, над Афганістаном, у вашого пасажира трапився серцевий напад?

Було вже кільканадцять хвилин на дванадцяту, і майже порожній експрес з аеропорту мчав його до Осло. Харрі байдуже читав новини на екрані, що висів під стелею. Він мав план, план нового життя. Тепер він мав двадцять хвилин у своєму розпорядженні, щоби придумати новий. Це було якесь божевілля. Він міг би уже летіти до Бангкока. Але в тім-то й річ, що міг би. Але він просто не мав змоги, то був внутрішній дефект, функціональний збій; його власна «клишоногість» полягала в тому, що він ніколи не міг сказати собі, що йому байдуже, що він забуде, що умиє руки. Так, він пив, але потім тверезів. Міг податися до Гонконга, але потім все одно повернутися. Він, поза всяким сумнівом, був украй неповноцінною особистістю. До того ж, дія пігулок, які дала йому Мартіна, вже помітно ослабла, і йому потрібні були нові пігулки, бо від болю у нього голова обертом ішла.

Харрі зосередив свій погляд на заголовках про квартальні економічні показники та спортивні результати, як раптом його ошелешила думка: а що, як саме цим він зараз і займається? Умиває руки. Боягузливо тікає.

Ні. Цього разу все буде інакше. Дату вильоту він змінив на завтрашній вечір, на той самий рейс, яким мала летіти Ракель. Він навіть зарезервував їй місце біля себе у бізнес-класі і доплатив за підвищення класу. Подумав: а може, сказати їй зараз, що він зійшов з літака, але Харрі заздалегідь знав, якою буде її реакція. Що він так і не змінився. Що ним і досі керує оте саме несамовите божевілля. Ніщо й ніколи не зміниться, ніколи. Але коли вони сидітимуть поруч у лайнері і прискорення вдавлюватиме їх у крісла, коли вони відчують, як літак відірвався від землі, відчують легкість, відчують неминучість майбутніх змін, Ракель, нарешті, зрозуміє, що колишні дні лишилися позаду, під ними, і що вони розпочали нову подорож.

Харрі вийшов з експреса, перетнув місток до Оперного театру і пройшов білим мармуром до парадного входу. Крізь скло йому було видно елегантно вдягнених людей, які вели бесіди, а за канатами дорого оздобленого фойє виднілися фуршетні страви та спиртні напої.

Біля входу надворі стояв якийсь чоловік у костюмі та з навушником у вусі; руки він тримав складеними перед своїм пахом, наче футболіст, що стоїть у стінці перед вільним ударом. Широкоплечий, але не «накачаний», мов бик. Своїми натренованими очима він уже давно помітив Харрі і тепер вивчав ситуацію довкола нього, видивляючись потенційно важливі деталі. Це означало одне: то був полісмен з PST — норвезької служби безпеки, і що на прем’єрі був присутній або шеф поліції, або хтось із уряду. Коли Харрі наблизився до входу, полісмен зробив до нього два кроки.

— Вибачте, тут приватна вечірка… — почав був він, але замовк, коли Харрі показав йому своє посвідчення.

— Це не стосується твого шефа, друже, — сказав Харрі. — Просто треба з деким переговорити. Офіційна справа.

Охоронець кивнув, щось сказав у мікрофон на своєму лацкані і пропустив Харрі всередину.

Фойє було схоже на велетенське іглу, і Харрі побачив, що в тому іглу мешкають численні обличчя, які він упізнав попри свою тривалу відсутність: великі цабе з преси, які собі ціни не могли скласти, балакучі голови з телебачення, ведучі спортивних і політичних програм та культурні світила. Всі вони були більш-менш напідпитку. І тепер Харрі побачив, що Ізабель Скоєн мала на увазі, коли казала про брак високих кавалерів, коли вона вдягає туфлі на шпильках. Її легко було помітити, бо вона вивищувалася над рештою гостей.

Харрі переступив через канат і, безперервно вибачаючись, проклав собі шлях крізь натовп, чуючи, як у келихах довкола нього хлюпає біле вино.

Ізабель розмовляла з чоловіком, на півголови нижчим за неї, але запобігливий та сповнений ентузіазму вираз