Читати книгу - "Сфера"

що ж… — сказала вона, швидко знайшла на планшеті фотографію і перемістила її на екран позаду себе. Любительське фото, зроблене три роки тому відразу після того, як вони з Мерсером перестали зустрічатися, хоча залишалися друзями; на світлині вони обоє стоять біля стежки на узбережжі, збираючись вирушити у пішу подорож.

Раніше їй не спадало на думку пошукати Мерсера через «Сферу», але тепер це було дуже навіть доречно. Як іще можна показати йому широту і потужність мережі та людей у ній? Його скептицизм умить як рукою зніме.

— Нашою другою мішенню, — звернулася Мей до аудиторії, — стане не злочинець, хоча теж утікач. Він утік, скажемо так, від дружби.

Вона всміхнулася у відповідь на сміх у залі.

— Це Мерсер Медейрос. Не бачила його вже кілька місяців, але хотіла би побачитися. Так само, як і Фіона Гайбридж, він не хоче, щоб його знайшли. Тому спробуймо побити наш попередній рекорд. Усі готові? Запускаємо годинник. — І хронометр зацокав.

За півтори хвилини з’явилося сотні постів від людей, які його знали — в початковій школі, у старших класах, у коледжі, на роботі. Були навіть фотографії з Мей, що дуже всіх розвеселили. А потім, на превеликий жаль для Мей, на чотири з половиною хвилини розверзлася загрозлива прірва, коли ніхто не пропонував цінної інформації щодо його теперішнього перебування. Мерсерова колишня подружка написала, що теж хоче знати, де він зараз, бо в нього залишився її акваланг. Якийсь час це повідомлення було найактуальніше, але потім з’явився «цвірк» від Джаспера, зі штату Ореґон, і за результатами голосування відразу злетів на самісіньку вершину:

«Бачив цього хлопця в нас у бакалійній крамниці. Треба перевірити».

Тож автор цього посту, Адам Франкенталер, зателефонував сусідам, і всі вони швидко визнали, що бачили Мерсера — у вино-горілчаному, у бакалії, у бібліотеці. А тоді знову настала нестерпна майже двохвилинна пауза, коли ніхто не міг сказати, де він живе. Таймер показував «7:31».

— Гаразд, — сказала Мей. — Тепер у гру вступають потужніші інструменти. Перевірмо сайти місцевих агентств нерухомості з історією оренди. Перевірмо також записи для отримання кредитних карт, телефонні записи, а також записи, пов’язані з відвідуванням бібліотек — геть усе, де він міг поставити свій підпис. Почекайте. — Мей поглянула вгору і побачила дві знайдені адреси й обидві в одному і тому ж невеличкому містечку штату Ореґон. — А ми знаємо, звідки вони до нас потрапили? — запитала вона, але заледве чи це мало значення. Все відбувалося занадто швидко.

Протягом наступних кількох хвилин до обох адрес з’їхалися автомобілі, пасажири знімали своє прибуття. За однією адресою виявили квартиру над кабінетом гомеопата, поруч тягнулися в небо височезні секвої. Камера показала, як рука стукає у двері, а тоді об’єктив зазирнув у вікно. Спочатку — жодної відповіді, та нарешті двері відчинилися, і камера вже дивилася згори вниз на хлопчика років п’яти, який, побачивши стільки людей під своїми дверима, дуже налякався.

— А чи тут живе Мерсер Медейрос? — запитав хтось.

Хлопчина обернувся і зник у присмерку будинку.

— Тату!

Мей на хвильку запанікувала, подумавши, що то Мерсерів хлопець — відбувалося все дуже швидко, й арифметика в голову не лізла. Він уже має сина? Ні, збагнула вона, це не його біологічна дитина. Хіба що він переїхав сюди з жінкою, яка вже мала дітей.

Та, коли до світла на ґанку підійшла тінь, це був не Мерсер. Десь сорокарічний чоловік з еспаньйолкою, у фланелевій сорочці та спортивних штанах. Безвихідь. Минуло трохи більше восьми хвилин.

Знайшли другу адресу. Будинок стояв у лісі, високо на схилі гори. Головна трансляція за спиною Мей тепер переключилася на ці події: автомобіль звивистою дорогою швидко піднявся і зупинився біля великої сірої хатини.

Цей оператор працював професійніше і виразніше. Хтось знімав учасницю пошуку, всміхнену діваху, яка стукала у двері, її брови грайливо то піднімалися, то опускалися.

— Мерсере? — сказала вона у двері. — Мерсере, ти вдома? — Нотки фамільярності у голосі трохи дратували Мей. — Ти вдома і штампуєш люстри?

У Мей стиснулося серце. Розуміла, що Мерсерові таке запитання не сподобається, не сподобається цей зневажливий тон. Хотіла, щоб якнайшвидше показалася його голова, щоб мати змогу поговорити безпосередньо з Мерсером. Але двері не відчинялися.

— Мерсере! — гукнула діваха. — Я знаю, що ти там. Ми бачимо твій автомобіль. — Камера повернулася на під’їзну дорогу, і Мей розхвилювалася, бо справді побачила Мерсерів пікап. Коли камера поверталася назад, то охопила юрбу з десятьох чи дванадцятьох осіб, більшість з яких скидалися на місцевих, були у бейсболках і принаймні один — у камуфляжі. Тепер камера знову наблизилася до самих дверей, а юрба заскандувала:

— Мерсер! Мерсер! Мерсер!

Мей зиркнула на годинник. Дев’ять хвилин, двадцять чотири секунди. Вони поб’ють рекорд Фіони Гайбридж щонайбільше на хвилину. Але спочатку він має підійти до дверей.

— Ходімо за хату, — сказала діваха, і трансляція пішла з другої камери, що ковзала по ґанку і заглядала у вікна. Всередині начебто нікого. Вудки і купа оленячих рогів, а ще стоси книжок і паперів на запорошених диванах і кріслах. На камінній поличці, Мей була певна, виднілася фотографія, яку вона впізнала: Мерсер зі своїми братами і батьками під час походу до Йосемітського парку. Вона добре пам’ятала той знімок і нітрохи не сумнівалася, хто на ньому, бо завжди дивувалася, як це незвично і чудово, що Мерсер, якому на той час виповнилося шістнадцять, схилив голову на плече матері з беззахисним виразом синівської любові.

— Мерсер! Мерсер! Мерсер! — скандували голоси.

Але дуже навіть імовірно, розмірковувала Мей, що він пішов у похід або, як та печерна людина, подався збирати хмиз і повернеться лишень через кілька годин. Вона вже хотіла обернутися до аудиторії, сказати, що пошук вдався і закінчити демонстрацію — бо вони, зрештою, все ж таки його знайшли, жодного сумніву, — аж тут хтось зарепетував:

— Он він! На доріжці!

І обидві камери захиталися, затряслися, коли побігли від ґанку до «тойоти». Там, у пікапі, хтось сидів, і Мей упізнала Мерсера, щойно на нього навели камери. Та, коли підійшли досить близько, щоб Мерсер почув Мей, він уже заднім ходом з’їжджав доріжкою вниз.

Хтось побіг поряд із пікапом, якийсь юнак, і було видно, як він прикріплює щось до вікна з боку пасажирського сидіння. Мерсер з’їхав на головну дорогу і натиснув на газ. Почався безлад, учасники пошуку бігали і сміялися, збираючись коло Мерсерового будинку, а тоді сідали у свої авто, щоб наздоганяти втікача.

Один із переслідувачів повідомив есемескою, що приліпив до пасажирського вікна камеру «ВидоЗміни», її відразу активували, і на екрані з’явилося дуже чітке зображення Мерсера за кермом.

Мей знала, що камера з однобічним звуком, тож вона не зможе поговорити з Мерсером. Але поговорити треба. Наразі він не знає, що за всім цим стоїть саме